Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

І гагілочку, і весняночку

Від вечора та й до раночку.

А вже прийшла до нас весна,

Пісня лине пташа;

А вже ясна, а вже красна

Весняночка наша…”

Лиш доспівали, й враз трикутні,

Вітрами витесані з скель,

Звелись три вежища могутні:

Пресвітлий Хорс, Русаля й Лель!

Амаза трьом богам тим ватри

Звеліла класти у доли,

І поділила челядь на три,

Щоб трьом тим слугами були…

І потекло життя — у звичай:

Дні — в доби, місяці, літа,

Став людям Хорсич таємничий,

Як пам’ять про Русаль свята.

І хоч пройшло століть багато,

І рід Амази тої вмер,

Все в Хорсичі найстаршу свято

Зовуть Амазою й тепер.

І мудра, й статна, й шановита,

Вона правує, знає лад:

Як, скільки й чим з гостей взять мита,

Прочанам — зна, що дать від вад.

Недарма ж дар везуть вервяни,

Свої й чужинські гості йдуть!

Одним у вічі благом гляне

Чи дасть науз[86]-Русалю в путь,

Що відганяє зло й наруги;

За інших слово непросте

Русалі скаже — від недуги…

Уміє привітать[87] гостей!…

Заледве на небеснім прузі

Дажбожий промінь засіяв,

Весляр самітний в дубі-струзі

Під самий острів підпливав.

Човна жилиці ще здалека

Завважить встигли. Диво з див!

І як же він порогів клекіт

Без линви-шнура переплив?!

Заплачку-пісню хвиль напливом

Немов несло. Таким смутним,

Хто міг там бути, й нещасливим?

Кого їм слав цей день? І з чим?

Отож, як все незвичне, миттю

Всіх облетіла звістка ця.

Амаза теж із миром-віттю

Зустріти вийшла мандрівця.

Та ось із струга жваво скочив

Могутній, мовби тур, юнак,

Жилицям уклонивсь урочо,  

Амазі віть дав — миру знак.

Ще й проказав: — Я вбогу й щиру

Русалі дань тут покладу,

Бо маю лиш велику виру,

За зло відлучений в роду.

Я плив богиню ублагати

І всіх богів благих, святих

Мені за гріх мій прощу дати,

Щоб в рід вернувсь я… — І затих,

Ждучи, який-то вирок-долю

Йому Амаза прирече?

Яку таку об’явить волю?..

Не зводив з нього гурт очей…

А Бож, хоч бадьорився доти,

Знесилів враз: — Благати? Йти?..

— Гаразд, розкажеш потім, хто ти

І для якої тут мети,

А зараз… Правтесь до намету! —

Звеліла служкам, йдучи вбік.

— Та замініть йому верету! —

Гукнула вже аж звіддалік…

Ввели до келійки з віконцем,

По стінах — диво-малівки:

Русаля, Лель, Мокіш і Сонце,

І грають діви в сопілки…

А барв! І світ таких не знає:

Червець, і рута, й воскові…

У золотих рогах тримає

Дажбога тур на голові,

Чугайстер в образі оленя,

І Дана — в солов’я пері,

 І Дівечора — вся зелена

Сосницею стоїть вгорі.

Там ластівка — між Ладо й Дідом,

Тут когут-Хорс! Не гребінь — жар!

За Лелем йде гурт дивів[88] слідом,

Над ними — Місяць і Стожар[89].

Мокіш пряде нитки на днищі,

Бог-Морок серед душ в імлі

Меди п’є з чар, із кринки — вище —

Русаля воду ллє землі…

Аж в третій досвіток посланка

З’явилась Божу на поріг:

— Амаза буде ждати ранком

Тебе на прощу в оберіг!…—

А ось і грот. — Присядь навпроти! —

Амаза мовить. — Розкажи,

В чім вира[90] й проща в тебе? Хто ти?

Де рід, що в ньому досі жив? —

Він розповів… — Я все до краю, —

Амаза згодом повела, —

Прочути встигла, та не знаю,

Велика вира чи мала

Богам належить за спокуту.

Отож, приходь ще й завтра ти,

Щоб я змогла весь гріх збагнути

І гідний дар богам внести.

Мерщій вклонись Русалі щиро,

Висповідайся Хорсу в нас,

Довір порогам віщим виру!..

Мені ж, даруй, до треби час…

Вмочила в крину пальці врочо,

І свіжі крапельки води

На Божа бризнула, мов зроччя.

— Хай Мир тобі! Молись! Іди!..—

* * *

Вже три дні чинить Бож спокути:

Молитви, дарниці, вогні…

І забаглось йому побути

Хоч мить у рідному човні.

Таки не втерпів, після треби

На мол, як сам від себе, втік.

А на “Русалі” відблиск неба

Ламав, вигойдував потік.

І раптом: — Гей же, Хорсів чадо!

Чого схилив чоло к землі?

Чия на серці в тебе зрада

І на очах які жалі?—

Оглянувсь Бож… З води неначе,

Немов зібрав десь барви всі,

У поборошнях, світлих гачах,

До нього гість якийсь підсів.

— Та не журися ти! Кориця

Така, як ця, знесе й не те.

А смуті нічого кориться,

Бо й сила, й розум в нас на те.

Я рядичем[91] пішов в Гридгір’я[92],

На Чуг-ріку[93] — таким, як ти —

А нині повні скарбу-вир’я[94]

Мої струги, мої плоти!

Бідою ліпше поділитись —

Змаліє враз дитя Мари!

І Лихо нехтуй, щоб не витись

Йому, — от нехтуй, хоч умри!

Бож щиро розповів про себе…

Гість вимовчав і знов прорік:

— Було б хотіння досить в тебе,

А до терпіння ти навик.

І не сумуй за тим, що втратив,

По тім, чого не взнав, не плач!

Ще вернеш в рід Одара й Рати,

А зараз — надвоє колач

У мене розділімо владі,

Ковтнім ольвійського[95] вина, —

Його на дні в моїм насаді[96]

Знайдеться крина не одна…—

Поява гостя, ніби чудо…

Ті ногавиці[97], пояси…

Здалося Божу, в спражні груди

Влилися крапельки роси.

Аж ось і гостів струг широкий:

Корчаги, амфори, мечі,

Єдваби, сукна, паволоки,

Ряхтять шовкові кумачі…

З незвички він не встиг і кроку

Ступити, як у човні вздрів

Ще й юнку — діву карооку

З разками гнутих чорних брів…

— Сідай же в круг! Я Мажем звуся,

Ці три, — вказав, — мої сини;

Отой, що має довгі вуса,

Старшує в роді з давнини.

А чага ця — за доню в мене,

В архонта[98] куплена торік

За сасанідських драхм[99] півжмені

І за веприний білий клик.

Подай же нам питва, Рулаво!

Бо наче цілу сотню днів

Не пив я