Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

«Свіже надання, та віриться насилу»

            Степанія заснула миттєво, що теж було досить дивно, адже вона «сова», працюючи ночами, відсипалася вдень. Мабуть внутрішній годинник збився від зради чоловіка, чи від раптового помутніння розуму. Або і перше, і друге разом її добряче вимотали.

            Сон їй наснився страшний. Наче йде вона голою по нічному лісі, а руки й ноги обплутали гілки, вона ледве йде, з останніх сил перебираючи ногами, а гілки все сильніші, тягнуть назад і виють на різні голоси:

-Допоможи мені, допоможи...

-Сволота остання...

-Ненавиджу, тварюко...

-Доберуся - вб'ю!

-Допоможи мені, допоможи...

            Степанія скрикнула і сіла на ліжку. Але сон все ще не випускав зі своїх обіймів. У тьмяному місячному світлі було видно, як зверху ковдри чорні звивисті гілки обплутали майже все ліжко і підбиралися до шиї.

            Ось тут вже Степанія закричала на усю силу легень! Спалахнуло світло. Вона заплющила очі, але встигла помітити, як чорні гілки пірнули під підлогу. Стьопа заверещала голосніше і скочила на ліжку, замотавшись у ковдру.

-Тихіше, тихіше, господиня, - пролунав ласкавий голос Лукерії, - я ж мовила, краще спати в дідовій...

-Що, що це було? Ти бачила, гілки… - кричала Степанія, навіть зрадівши, що «глюк» Лукерія поруч. З нею, чомусь, було не так страшно.

- Бачила, - погодилася Лукерія, - ох-ох, пішли, господиня, чаю тобі наллю, саме час поговорити...

             Спершу Степаня боялася ступити на підлогу, настільки яскравим той сон був. Уважно придивлялася, а чи не виглядають гілки зі щілин? І лише переконавшись, що немає нічого, прошмигнула до кухні у тій же ковдрі.

             На столі стояв чайник із паруючим носиком. До речі, брудного посуду після вечірнього бенкету як і не було. «Безперечно, Лукерія - корисний глюк!» Стьопка сіла, вже трохи заспокоївшись, налила собі чашку чаю і сказала:

-Гай, глюк, валяй!

-Будеш обзиватись, а ні слова не промовлю! - образилася Лукерія.

-Добре, вибач. Просто і ти мене зрозумій, важко бути схибленою.

-Схибленою бути легко, - філософськи зауважила Лукерія, - це іншим з ними важко...

-Напевно, ти маєш рацію... Та що ти мені сказати хотіла? — Степаня сьорбнула чаю зі старої, місцями порепаної чашки, з якої пила ще у дитинстві — м-м-м, трав'яний, давно такого смачного не пила… А можна мені ще наливки дідової? Так?! О! Дякую!

-Я вранці мала намір поговорити, але ти не послухалася, поперлася спати куди не просять!

-А що такого? Там що, Кімната Жаху? У дитинстві мені там нічого схожого не снилося!

-У дитинстві ти ще не була Свирянкою, чого їм тебе чіпати? - зауважила Лукерія.

-Що ще за Свирянка така і кому їм? - Степанія ще сьорбнула з чашечки, відчуваючи, як заспокійливе тепло охоплює тіло. Байдужість, навіть можна сказати, -  Настоянка з чаєм – оце я розумію, коктейль, а не те, що там у барах наливають!

-Так, ось! Свирянка або Спальниця, Шукачка Долі, Плетуха Щастя...

-Стоп-стоп-стоп, можна без синонімів, простіше, будь ласка! – заперечила Стьопка, - І повільніше…

-Свирянка - це та діва, яка шукає душам їх пару! Складає з двох одне... – слухняно і терпляче почала з початку охоронниця дому.

-Угу... А навіщо?

-Що, навіщо?

-Навіщо лізти в чуже особисте життя?

-Так... е-е-е... - розгубилася Лукерія, - борг на тобі, обов'язок...

-Оце вже ні! Я нікому нічого не винна, в кредит не брала, так що не мій випадок!

-Зачекай! Споконвіку, безмужниця з твого роду стає Спальницею...

-Так Вітрянкою, ти казала…

-Та все одно! - скрикнула Лукерія, - суть, що ти відтепер - вона!

-Чому раптом я? Що, у мене родичок мало? - Степанія допила свій заспокійливий коктейль і повільно змішала наступну порцію, - гарний напій…

-Так у тебе ж у єдиної очі різні!

-А ось не треба про хворе! – Степанія обурено підняла палець до гори, - З самого дитинства через ці очі, дурні, страждаю!

-Та прикмета така! – закричала охоронниця, втрачаючи крихти терпіння.  

-Чого ти кричиш, Лукерія? - зітхнула Степанія, - це мені кричати треба, а не тобі! Чоловік зрадив – раз! Жити немає де – два! – тільки вона зібралася зігнути третій палець, як Лукерія знову заверещала:

-Чоловік?! Який чоловік?!

-Як який, звичайний, цивільний... – пояснила.