Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Тронна зала вітала своїми королівськими габаритами та величними мармуровими арками по колу. Арочні вікна зі скляними стелами були окремим витвором мистецтва, адже саме вони, яскраві та кольорові, розповідали історії попередніх Праймів славетної Барелії, які своїми досягненнями були увіковічені у дорогоцінних мозаїках. Скляний, прозорий купол тронного залу був додатковою окрасою цього місця, і своєю красою перехоплював дух у кожного, хто заходив сюди вперше, безсумнівно заставляючи відчувати себе особливим кожного, хто сюди приходив часто.

Таіра переступила поріг та зайшла в середину, відкриваючи своєму погляду вже звичні красоти. Там, посеред залу, на троні сидів Тодей Бару Прайм та вислуховуючи сина, що також сидів на кріслі неподалік, замислено потирав сиву бороду, яка надавала вже не молодому правителю додаткового лоску. Грубі риси обличчя та шрам від меча на щоці, робили його більш змужнілим та доблесним, а величезна стела за спиною з портретом легендарного воїна Барелії у його особі, тільки підтверджувала високі досягнення свого правителя.

- Проходь, Таіра, - проговорив правитель, різко змінившись на обличчі, де старечі очі відразу засіяли теплом, - ми вже зачекалися.

- Вітаю Вас мій Прайм, - опустилася Таіра на коліно та низько поклонилася, виказуючи свою повагу, тому, хто не тільки своїм дорогим убранням був схожий на володаря.

- Ще раз повторюю: ніколи не вставай на коліна та не опускай голову перед рівним тобі, - проговорив Тодей Бару, зрозумілим жестом наказуючи дівчині піднятися.

- Слухаюся, - відповіла вона та піднялася, гордо розправивши плечі, як він вчив її до цього.

- Я чув, що ти вже познайомилася з моїм сином, і він в свою чергу не представився належним чином, як велить того етикет, - говорив Прайм до темноволосої, а сам дивився на сина, який по приїзду встиг наламати дров та підняти усіх на вуха.

- Чутки швидко розходяться алькасаром, - спокійно відповіла вона та кинула недбалий погляд на горе спадкоємця трону.  

- Давай я представлю його тобі.

- Не варто, - послідувало впевнене. - Свої висновки я вже зробила.

- Не сумніваюся, та все ж подивися на нього ще раз та запам’ятай це обличчя назавжди. Ю’Ліам – мій єдиний син, спадкоємець мого трону та майбутній правитель. Тож, прошу тебе захищати його ціною власного життя.

- А він того вартий? – запитала Таіра так, ніби самого Ліама тут не було, а якщо й був, то вважався пустим місцем.

- Не вартий, - відповів батько та видихнув, у тому видиху ховаючи нереалізовані надії, які він покладав на свого сина. - Та маю сподівання, що з часом та з твоєю допомогою він стане гідний свого роду.

- Батьку, - підняв голос Ліам, який до цього сидів тихо та спокійно, осмислюючи цікаві стосунки самого Прайма з тією, що зовсім нещодавно нам’яла йому боки та одночасно допомогла зіграти виставу для придворних алькасару.

- Мовчи, поки тебе не спитали! – гаркнув сивобородий та різко повернувся туди, звідки лунав звук. 

Погляд з яким він дивився на сина, разюче відрізнявся від того, яким нагороджував Таіру, і у немилого прокинулася ревність, яку не можливо було просто сховати.

- Хто вона така, що сам Прайм вважає її рівною собі та дозволяє вести себе так нахабно?

- Не перебивай батька! – ще одне грізне. - Не знання не знімає з тебе відповідальності, а нахабність – притаманна лише тобі. Дивись чого натворив за декілька годин у цих стінах! Де твоя совість?! Де твої манери?! Немає! – сам відповів на свої питання та стиснув кулак, гепнувши ним об підлокітник трону. – Бери приклад з Таіри та вчися бути спадкоємцем. Впевнений, тільки вона зможе з тебе зробити гідного майбутнього правителя Барелії, бо в мене на тебе управи немає!

- Думаю, подібна задача мені не під силу, пане, - схилилася дівчина в поклоні, таким чином вибачаючись за свої слова.

Ліам подивився на їхній тандем та лише скривився гнівно, зціпивши зуби. Перечити батьку не було сенсу, а противитися самому Прайму було згубним для здоров’я. Не раз йому доводилося нести покарання за законами їхнього домену, і на благо, він виніс урок, зробивши висновки.

- Не применшуй своїх здібностей, - мовив Тодей Бару.

- Не смію, та боюся, що знаю лише один спосіб преображення, який буде суперечити вашому основному проханню. Що буде, якщо я його покалічу?

- Що? Та хто ти взагалі така?! – не витримав Ліам більше та підірвався з крісла. Перечити Прайму він не збирався, але ж і Таіра не була в тому списку.

- Я даю тобі повну свободу дій, - звернувся правитель до Таіри. - Відсьогодні ти будеш його тінню, а він буде рахуватися з тобою, як з рівною самому Прайму та буде виконувати твої настанови.

- Що?! – тепер вигук був направлений на батька. - Ти жартуєш? Вона?! Мені не потрібна нянька!

- Тобі потрібен той, хто виб’є з твоєї голови усю підліткову дурість та зробить тебе справжнім спадкоємцем! А якщо ти не приймеш цього мого благословення, то не бути тобі Праймом ніколи!

- Батьку!

- Саме тому, що я твій батько, я ще й досі терплю твої витівки не гідні тієї крові, що тече по твоїм венам, - розізлився на свого спадкоємця з новою силою, стискаючи кулаки щільніше. - Будь чоловіком, стисни зуби та хоча б раз в житті зроби те, що тебе просять! Твоя гординя та пихатість не дає тобі змоги побачити шансу, який я зараз даю тобі, та я, все ж таки, буду плекати надію, що колись ти подякуєш мені за цю можливість. У твоєму віці я вже не тільки керував славним військом нашого домену, а й приніс Барелії славу, повернувши злощасних масморів назад у підземелля.

- Дурість якась! – не міг змовчати Ліам, тупцюючи на одному місці. Перспективи були “райдужні” та не обіцяли йому нічого хорошого. Першочергові плани тріщали по швах, але далі розхитувати ситуацію він не збирався. – Раз ви і так все вирішили, то мені тут робити нічого! – гримнув слідом, зробивши свої висновки та розвернувся на вихід, швидко покидаючи тронну та тих, з ким не мав наміру більше говорити.

За кілька миттєвостей масивні двері тронної зали з розмахом відчинилися, відкинувши чиновника Муву на декілька метрів від неї. Від сили удару новенький шаперон злетів з його голови, відкриваючи очевидцям кумедну залисину, а ноги мелькнули у повітрі, мало не зробивши кульбіт. Праве вухо чиновника почало стрімко червоніти, але Ліам і не думав вибачатися за подібну оказію. Натомість, спадкоємець глянув на нього зі злобою, ніби обіцяв, що наступного разу, коли той буде стояти під дверима та підслуховувати, покарання не заставить себе чекати. І Мува зрозумів посил та каючись, поклонився.