Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

Хлопці переглянулися, ніби вирішуючи, чи можна мені говорити. Нарешті Кріс сказав:

- У прибульця. Це зовсім не людина, яка тебе фотографувала. А цей острів він не на Землі, а десь на іншій планеті.

У мене холодок пробіг спиною, і не від слів Кріса, а від того спокою, з яким він говорив. Я не витримав і перебив його:

- Звідки ти знаєш?

— Вони самі сказали, — Кріс поклав мені руку на плече і сказав: — Ти тільки не злись, Дімко. Ми тут ні до чого. Я вже сім років живу на острові.

- Що?!

Я підскочив на місці. Сім років? Виходить, і я залишусь тут надовго? А мама з татом? Що вони думають? Вони ж будуть шукати мене, вирішать, що я потонув, або ще щось трапилося... Ні я, ні Кріс тоді не знали, що нікого з нас вдома не шукають, що трапилося з нами куди дивніше за звичайне викрадення...

Рита обережно взяла мене за руку і кудись потягла.

— Ходімо…

Я машинально пішов слідом. Кріс теж рушив за нами, а решта залишилася на місці. "Напевно, вони тут найголовніші", - подумав я. І тут мене осяяло:

— Кріс, а чому в тебе таке дивне ім'я?

— Воно не дивне, це англійське ім'я, — трохи змінився голос, сказав Кріс. — Я ж із Англії.

Це мене, чомусь, остаточно доконало. Я одразу повірив у все, повірив до кінця.

— У нас ще Януш із Польщі, — тихо сказала Рита. — А решта всіх — наші, із Союзу. Щомісяця хтось новий з'являється. Але зазвичай їх не згори скидають, над самим піском, а ти метрів з восьми впав. Я думала - розіб'єшся, а ти міцний...

Вони з Крісом відвели мене до маленької кімнати, де стояли два ліжка, а на стіні, перехрещуючись, висіли два короткі мечі. Спочатку вони здалися мені справжніми, тільки якогось дивного кольору. Потім я зрозумів, що це лише іграшки — мечі були дерев'яними. Щоправда зроблені вони були чудово — коли у першому чи другому класі я з друзями грав у лицарів, ми фехтували просто обструганими палицями…

— Лягай і поспи, — лагідно сказав Кріс. — А завтра ми тобі докладно пояснимо.

Я, справді, хотів спати, тобто навіть не спати, а забути хоч на мить. Але спочатку мені неодмінно треба було з'ясувати одну річ…

- Кріс, звідси не можна повернутися додому? Це назавжди?

Секунду Кріс мовчав, а я з жахом чекав на його відповідь. Але Кріс сказав саме те, що я й хотів почути:

— Повернутись можна, Дімко. Але це дуже важко.

Все одно… Я обов'язково повернуся. Обов'язково… На ліжках не було ковдр, та вони й не знадобилися б за такої спеки. Я стягнув покривало, ліг на холодне біле простирадло і за кілька хвилин заснув.

Розплющивши очі, я вже чудово пам'ятав, де перебуваю. І ще у вухах у мене звучали останні слова Кріса: повернутись можна... На сусідньому ліжку лежав Малек. Тільки я підвівся, як він теж схопився — мабуть, давно не спав, а чекав, поки я прокинусь. Ми ніяково посміхалися, дивлячись один на одного. Загалом він був зовсім ще маленький, але й у нього можна дещо дізнатися.

— Мальку, а де все?

— На мостах, — охоче відповів він. — А дівчата готують обід.

- А ти?

— А мене з тобою залишили, — зніяковів він. — Все показати та розповісти про гру.