Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Мабуть, почулося ненароком, — думаю собі. І далі пальцями цукерки у торбі перебираю, уявляючи, що то — кавалери мої майбутні. А музика мені все грає і грає… Очей не розплющуючи, бачу — долини, світлом сонячним залиті, якісь квіти казкові, химерні птахи, високі дерева, на сосни схожі, але — не сосни… І тепло так стає, так млосно, ніби у мареві якомусь нетутешньому, несолтанівському… Так добре мені, що аж… навіть… вже і зла нікому бажати не хочеться… І та, що в уяві моїй, рукою мені привітно махає, всміхаючись. Проходить повз мене…

«Відьмо, гей! Ти що там, спиш?..»

Прокидаюся. Стоїть наді мною сусід мій недобрий, зачекалася вже на якого довгенько, аж ноги мені босі трохи мерзнути почали. Стоїть і гримасу корчить. Думає, що з рівноваги вивести мене здатен. А дзуськи йому! Я ж — на мистецтві високому вихована. Вмію — коли грузькою земля стає — до неба здійматися, наче пташка вільнокрила, там негаразди усі перебуваючи, а тоді знову спускатися — на ґрунт уже твердий. Хіба ж відомо про це сусідові моєму недоброму? Ні!..

Дивиться розгублено — як я у блаженній усмішці — повільно так — на всі боки нашої вулиці розпливаюся — наче Стугна у повінь. Якась сила дивна у мені визріває і росте — у нескінченність, на нескінченність помножена. І чотирнадцята соната Бетховена — все голосніше — грає мені і грає… Несвідомо, загіпнотизована немов, руку до торбинки занурюю і дістаю звідти «Червоного мака» — отого, що зі склом потрощеним усередині.

«Це тобі», — кажу Русланові.

Бачу: злякався, у штани зараз від переляку накладе. Бо ніколи мене такою щедрою іще не бачив.

«Тьху на тебе! — по якимось часі вигукує, — не візьму я від відьми нічого, бо усе, що відьма дає, — нечисте!»

Отак вигукнувши зопалу, ноги в руки — і — гайда — до двору родинного. Дурний! — так собі про нього думаю.

А ж його чекала…

Дурна, — так тоді думаю про себе…

Більше не буду… дурною такою…

Наступної неділі, рано-вранці, я до того музиканта, у якого Наталка закохалася, вирушила. Тепер уже сама. Прийшла і знову під тином навпочіпки сіла. Вже холодніше стало, навіть дощик осінній накрапав. А я легенько одягнена — у курточці болоньйовій, під курточкою — светрик тоненький і спідниця коротка. Не видно парубка, порожньо у дворі. І винограду вже нема — увесь позрізали. ТІ То робити?.. Я хвіртку тихенько відчинила, і, переконавшись, що собаки злого у дворі немає, ступила на бетонну сходинку. До хати підійшла, біля дверей — дзвінок висить, але — високо так, що, навіть підстрибуючи щодуху, все одно — не дістану… Тож постукала у двері дерев’яні. Стою, а самій — лячно трохи. Але ж, думаю, — аванс узяла, то мушу справу до кінця довести.

Виходить із хати — жінка дощова — у плащі прозорому довгому. Очима сумними дивиться на мене, але — мовчить, нічого не каже… Тільки порухом голови — ледве вловимим — до хати кличе. Заходжу у господу теплу і — завмираю раптом — від звуків — несподівано рідних мені… Сонату «Місячну» Бетховена — чисту таку, наче сльоза дитяча — грають у хаті!..

Незбагненні чудеса твої, Господи! — подумки вигукую.

Жінка дощова, до хати мене впустивши, сама надвір вийшла, двері зачинивши за собою. А я стою і, музикою живою зачарована, поворухнутися боюся.

У господі чужій — наче у вимірі іншому. Роззираюся навсібіч. Коридорчик тісний, вішак до стіни прибитий, одягом важким, наче віслюк — багажем, перевантажений. Капці зношені на підлозі брудній порозкидані. Двері до кухні роззявлені, наче рот у п’яниці. Зазираю: стіл овальний посеред кухні стоїть, а на столі — таріль велика з гронами виноградними, синіми і жовтими, — аж слинка тече, коли на ті грона дивишся. А музика все лине і лине…

Коридором іду. І довгим, наче життя бабусине, той коридор здається мені… Голосніше музика лунає, у інший світ гукаючи малу мене, Надію… І байдуже вже: чи дубові в тій хаті шафи, чи горіхові. Чи квітки на шпалерах до килимів пасують… Просто на поклик серця свого йду, ні на що не зважаючи.

У кімнаті просторій опиняюся. Праворуч — вікно широке з віконницями розчепіреними, ліворуч — фортепіано стоїть. А за фортепіано — хлопець виноградний, любов Наталчина — сонату «Місячну» грає, вже третю її частину — оту, що найбільше напруження і сум’яття душі людської передає звуками.

…І — уриваются звуки оті — несподівано…

Мовчить він, не озираючись. І я мовчу. Тільки краплі дощові у віконниці стукотять, стрибають, до хати зазираючи, ніби цікаво їм знати — що я зараз музиканту казатиму.

«Прийшла до тебе», — кажу.

Але — не озирається.

«Агов, я — до тебе прийшла!», — вже голосніше гукаю.

І він — чує. Бо —

«Хто ти?» — мене запитує, не озираючись.

І тоді я підходжу до нього близько-близько, за спиною опиняюся і пошепки відповідаю:

«Відьма я солтанівська».

І тоді

Він

озирається.

Широку усмішку свою беззубу назустріч йому дарую. На волоссі темному моєму, у дві коси тугі заплетеному, вода блищить небесна, по лобі і щоках цівочками тонкими стікаючи.

Спочатку дивиться на мене здивовано трохи, а тоді — як зарегоче, голосно-голосно, наче й не грав кілька хвилин тому музику таку серйозну. Так голосно, аж луна вдаряється об скло віконне.

«Відьма?», — перепитує, регочучи.

«Відьма, — кажу, ображена трохи. — А що, не схожа?»

«Я геть іншими відьом собі уявляв…», — далі сміється. Глузує, отже, з мене.

«Така — яка є, — серйозно і сміливо випалюю. — Але можу бути і не такою…»

«І старою бабою на мітлі — можеш?» «Можу, але не хочу. Бо тоді мене всі боятимуться», — відповідаю. «Ясно… А від мене що хочеш?», — запитує хлопець виноградний, гучний сміх нарешті у собі зупинивши.

«Я тебе приворожити прийшла. До дівчини однієї».

«Приворожити? Навіщо?»

«Бо вона тебе любить сильно».

Двері хатні рипнули. Жінка дощова повернулася