Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

купувати підручники й одяг, таке інше — щоразу мама лише зітхала. Від батька ми нічого не отримували, а коли бабуся казала, щоб мама подала на аліменти, та відповідала, що їй нічого від нього не потрібно. Одним словом, це були важкі часи, якби бабуся час від часу щось мені не купувала, то навіть не знаю, бо Віка завжди була першою. Я не скаржуся, бо якось ми давали собі раду… аж до певного моменту.

От, власне. П’ятий момент — це коли мама вперше поїхала до Німеччини. Мені тоді було дванадцять, а зараз чотирнадцять. Ми залишилися з бабусею й жили досить непогано. Мама там доглядала якогось дідуся й за місяць заробила стільки, що ми заплатили частину боргу за помешкання. Ще вона купила комп’ютер і нову пральну машину, бо стара зламалася, і загалом виглядало на те, що настали нові, кращі часи.

Вона мала поїхати ненадовго, когось там заміняла. Але потім подалася знову. І частіше її вдома не було, ніж навпаки. Ми якось давали собі раду, доки бабуся не захворіла. Вона ледве дибає і їй потрібно купу бабла на ліки, і тепер мама каже, що тим більше змушена їздити на заробітки. Стало фігово.

— Сміття хоча б винеси, — кажу я Віці, а та дивиться на мене спідлоба.

— Ти ж бачиш, що я уроки роблю. Тобі чудово відомо, що в четвертому класі вимоги суворіші.

— Ти ж не вчиш, а граєш.

— Не граю. Я перевіряю на ФБ, що було з математики.

Я бачив, що вона грає. Я можу відрізнити, але не маю сил сперечатися з нею. Починаю мити посуд, сподіваючись, що це вижене сестру до своєї кімнати, бо чесне слово, мені навіть бачити її вже не хочеться. Нічого не робить і на все плювати хотіла, ніхто її не виховав, то й мені навряд чи вдасться. Я б хотів, щоб мама повернулася й зайнялася цим усім.

Віка не виходить, тільки вдягає навушники, щоб не чути галасу миття. Щось вона таки їла, бо я намагаюся відмити каструльку від киселю. Звичайно, їй не спало на думку залишити мені хоч трохи. Цікаво, чи бабусі принесла… І чи бабуся взагалі щось їла.

— Віко…

Вона робить вигляд, що не чує, але я намагаюся докричатися крізь навушники, адже навіть з ними щось там чути. Я трясу її й вириваю з вух навушники.

— Ай! — верещить вона. — Боляче! Лапи забери!

— Чому ти зжерла кисіль і нічого не лишила?

— Лишила, — відповідає. — У холодильнику. — Я пропонувала бабусі, але вона не хотіла.

А я вже було подумав, що у Віки є до мене чудові сестринські почуття. Ну, але принаймні для бабусі щось зробила.

— Можеш з’їсти, якщо вона не буде, — ласкаво дозволяє сестра.

Піду до бабусі. А ні, не піду, вона хотіла подрімати. Чорт, мене це непокоїть, бабуся завжди була на ходу, я ще ніколи не бачив, щоб вона спала вдень. Я не знаю, що робити. Змусити її піти в поліклініку, а може, викликати лікаря? Намагаюся подзвонити мамі, але вмикається автовідповідач. Зараз вона працює в такого одного, де погане мобільне покриття. Я піднімаюся сходами, тихенько прочиняю двері й чую, як бабуся похропує. Якщо спить, то, мабуть, усе гаразд.

Повертаюся до посуду. Віка, звичайно ж, сміття не винесла. Я ставлю на сушку останні тарілки й міцно зав’язую мішок. Ніби із запахом полуниці, але як на мене, і так страшенно смердить.

Зношу мішок униз. Щиро кажучи, на сьогодні з мене досить. Згадую дівчину, із якою познайомився на стадіоні, та її усмішку. Цікаво, чи вона так само б посміхалась, якби їй щодня доводилося мити гору брудного посуду?

Віка

Не збираюся я ані посуд мити, ані сміття виносити! Жодна моя подружка цього не робить. У них із цим удома все нормально, не те, що в мене. На щастя, вони в нас не бувають, це я ходжу до них. Завжди кажу, що батьки суворі й не люблять гостей, цього абсолютно достатньо. Якщо хочу, то я дуже ввічлива, і батьки подружок мене люблять. Я добре вчуся, і досить. Минулого року була найкращою в класі. Побачимо, як піде тепер, з’явилися всі ці нові предмети, і вже не можна буде так сачкувати. Але це моя стратегія виживання: вчитися якомога краще, тоді всі дадуть тобі спокій. Мама і бабуся задоволені, а Фелікс хай не пхається. Він старший, і сам повинен усім займатися. Мені й так є що робити.

Насправді ситуація непогана. Коли мама сидить удома, то постійно контролює й про все допитується, їй постійно здається, що мені шість років. Вона не помітила, що я вже не ходжу на дні народження з клоунами! Тепер ми з дівчатами організували клуб і робимо різні класні штуки. Я вмикаю комп’ютер і заходжу в групу.

«Сич, прийом», — пишу. Сич — це така сова. У нас у всіх якісь пташині прізвиська.

«Яструб, прийом», — пише Майка.

«Орлиця, — це Зуза. — Що нового?»

«Норм, — відповідаю. — Завтра після школи в Будиночку на дереві?»

Будиночок на дереві — це теж шифр. Ніякий це не будиночок на дереві. Ми так називаємо місце за школою. У паркані є дірка, про яку знаємо лише ми, нею пролазимо на парковку й сидимо на низьких підмурках. Там нікого немає, а машини, схоже, поставили назавжди.

Майка вигадала розвагу: дзвонити різним людям, випадковим, або висилати повідомлення. Вчора ми дзвонили з питанням, чи вони замовляли в нас піцу й що доставка запізнюється. Ржака ще та, люди взагалі не розуміють, про що мова. Ми це ще записуємо, у нас такі додатки в телефонах, а потім слухаємо, суперова забава. Найкраще, коли вони так дуже нервують, але ми потім вибачаємось, що помилка. На щастя, ніхто ще не передзвонював, принаймні мені.

«Завтра акція піца?»

«Ковбаски, — пише Майка. — Добрий день… Ви замовляли в нас