Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

Отець Кіхот згорнув листа, і цупкий аркуш випав з його рук на підлогу.

— Що він пише? — спитала Тереса.

— Хоче вирядити мене з Тобосо, — відповів отець Кіхот з таким розпачем, що Тереса притьмом утекла до кухні, аби не бачити його засмучених очей.

Розділ другий

Як монсеньйор Кіхот вирушив у мандри

1

Це сталося через тиждень після того, як отець Кіхот отримав листа від єпископа; у провінції Ламанча саме відбулися місцеві вибори, і мер Тобосо зазнав несподіваної поразки.

— Праві сили перегрупувалися, — сказав він отцю Кіхотові, — вони хочуть нового генералісимуса. — І почав розповідати про добре відомі йому інтриги, що їх плетуть власник автомайстерні, різник і той нікчемний ресторатор, який нібито надумав розширити своє діло. Гроші на це, за словами мера, рестораторові позичив один таємничий незнайомець, і той уже придбав нову морозильну камеру. І якимось чином, геть незбагненним для отця Кіхота, це істотно вплинуло на наслідки виборів.

— Отож я вмиваю руки і їду з Тобосо, — сказав колишній мер.

— А мене виживає звідси єпископ, — признався йому отець Кіхот і повідав свою сумну історію.

— Я мав би вас застерегти. Отак воно виходить, коли надто звіряєшся на церкву.

— Річ не в церкві як такій, а в єпископі. Хай простить мене Бог, але цього єпископа я ніколи не любив. Не те що вас. Я дуже співчуваю вам, друже мій. Це ваша партія, Санчо, так вам зашкодила.

Мерове прізвище було Санкас — похідне від імені достеменного Санчо Панси з правдивого Сервантесового твору, — і хоч при хрещенні його нарекли Енріке, він дозволяв своєму другові отцю Кіхоту жартома називати його Санчо.

— Моя партія тут ні до чого. Цю капость учинили мені тільки оті троє… — І мер знову назвав різника, власника автомайстерні і ресторатора, що в нечесний спосіб придбав морозильну камеру. — В кожній партії є свої зрадники. І у вашій також, отче Кіхоте. Мали ж ви Іуду.

— А ви — Сталіна.

— Годі вже згадувати цю давню, нав’язлу в зубах історію.

— Іуда був ще давніше.

— А Александр Шостий?..[5]

— А Троцький?.. Хоч, я гадаю, тепер можна мати різні думки про Троцького.

У їхній суперечці було мало логіки, але це вперше в них ледь не дійшло до сварки.

— А якої ви думки про Іуду? Ефіопська церква вважає його святим.

— Санчо, Санчо, ми надто по-різному дивимося на речі, щоб дискутувати. Ходімо-но до мене додому та вип’ємо по скляночці малаги… Ой ні… я зовсім забув, що єпископ докінчив ту пляшку.

— Єпископ?.. І ви дозволили цьому негідникові…

— Та ні, то був інший єпископ. Добрий чоловік, але однаково через нього я й потерпаю.

— Тоді ходімо краще до мене та вип’ємо по чарці щирої горілки.

— Еге ж, польської, отче. З католицької країни.

Отець Кіхот ніколи перед тим не куштував горілки. Перша чарка видалась йому ні сим ні тим, але друга одразу піднесла дух.

— Вам бракуватиме ваших обов’язків мера, Санчо, — сказав він.

— Я маю намір відпочити. Адже я й разу не витикався з Тобосо, відколи помер той мерзотник Франко. От якби в мене була машина…

Отець Кіхот згадав про Росінанта, і думки його повернули на інше.

— До Москви надто далеко, — долинув до нього мерів голос. — До того ж там надто холодно. Східна Німеччина?.. Ні, туди мені не хочеться, ми надивились на німців і тут, в Іспанії.

«А що, як мене переведуть у Рим? — думав отець Кіхот. — Росінантові такої далекої дороги нізащо не здолати. Єпископ згадує навіть про місіонерську ниву. А Росінант уже доживає віку. Не покину ж я його конати десь при дорозі в Африці, щоб над ним учинили дикунську розправу заради якоїсь коробки передач чи дверної ручки».

— Найближча країна, де при владі наша партія, — це Сан-Маріно… Ще чарочку, отче?

Отець Кіхот, не довго думаючи, простяг руку з чаркою.

— А ви що будете робити, отче, як доведеться залишити Тобосо?

— Що звелять, те й робитиму. Поїду куди пошлють.

— Вселяти віру у віруючих, так само як тут?

— Збиткуватися — діло нехитре, Санчо. Як на мене, то навряд чи є в світі цілком віруюча людина.

— Навіть і папа римський?

— Можливо, навіть папа, мій бідолашний друже. Хто знає, про що він думає вночі у ліжку після того, як прокаже молитви?

— А ви?

— Е, я такий самий невіглас, як і перший-ліпший з моїх парафіян. Хіба що прочитав більше книжок, коли вчився, ото й тільки, але ж і прочитане забувається…

— І ви все-таки вірите в усі оті нісенітниці. В Господа Бога, в Святу Трійцю, в непорочне зачаття…

— Я хочу вірити. І хочу, щоб інші вірили.

— Навіщо?

— Хочу, щоб вони були щасливі.

— Хай тоді п’ють горілочку. Це краще, ніж усілякі вигадані химери.

— Хміль минає. Ось навіть уже й тепер.

— І віра так само.

Отець Кіхот здивовано звів очі. Перед тим він замислено й трохи сумовито споглядав останні краплі на денці своєї чарки.

— Ваша віра? — спитав він.

— І ваша теж.

— Чому ви так гадаєте?

— Життя є життя, отче, і воно робить своє чорне діло. Віра вмирає так само, як потяг до жінки. Навряд чи ви становите виняток із загального правила.

— Як, по-вашому, не буде зле, коли я вип’ю ще чарочку?

— Горілка ніколи нікому не шкодила.

— Недавно я дуже здивувався, побачивши, як багато пив єпископ з Мотопо.

— А де воно, те Мотопо?

— In partibus infidelium.

— Я давно забув ті крихти латини, які колись знав.

— А я й гадки не мав, що ви знали латину.

— Мої батьки хотіли, щоб я став священиком. Я навіть учився в Саламанці. Тільки ніколи не казав вам про це, отче. In vodka veritas[6].

— То оце звідти ваші відомості про ефіопську церкву? Я був трохи здивований.

— Якісь клаптики непотрібних знань завжди прилипають до мозку, мов черепашки до днища човна. До речі, ви читали, що радянські космонавти побили рекорд з тривалості перебування у відкритому космосі?

— Чув щось таке вчора по радіо.

— Одначе за весь той час вони не здибали там жодного ангела.

— А ви читали, Санчо, про чорні діри в космосі?

— Я знаю, щó ви зараз скажете, отче. Але ж слово «діри» вжито тут лише в переносному значенні… Ще чарочку. І не бійтеся ніяких єпископів.

— Ваша горілка надихає мене надією.

— На що?

— Примарною надією, як по правді.

— Ну ж бо, кажіть. Якою надією?

— Я не можу вам сказати. Ви будете з мене сміятися. Може, колись