Читати книгу - "Додому"

батьків, Гантера Мура, лікаря-терапевта, й Чіка Болдвіна, менеджера гедж-фонду, викликали з роботи. За кілька годин ніхто не вийшов на зв’язок, не було нічого — ні доказів, ні зачіпок. А тоді на робочу електронну пошту Чіка Болдвіна надійшов анонімний лист із вимогою викупу. Повідомлення починалося попередженням: якщо вони хочуть побачити дітей живими, жодних контактів з компетентними органами.

Та було вже запізно.

У листі вимагали, щоб сім’ї підготували два мільйони доларів — «по одному за дитину». Подальші інструкції мали надійти пізніше. Родини зібрали гроші й чекали. Через три пекельні дні викрадачі нарешті написали знову. Лист був адресований Чіку Болдвіну, і лише він мав поїхати до парку Оверпек і залишити гроші у зазначеному місці біля причалу.

Чік Болдвін виконав усе, як йому наказали.

Звісно, ФБР стежило за всіма входами і виходами з парку. Вони навіть кинули в сумку GPS-приймач, хоча тоді ця технологія не була такою розвинутою, як сьогодні.

До цього моменту поліції добре вдавалося приховувати викрадення. Жодні ЗМІ про це не довідалися. ФБР наполягло, щоб друзям і родичам, зокрема й Уїну, нічого не розповідали. Це навіть тримали в таємниці від інших дітей Болдвінів і Мурів.

Чік Болдвін кинув сумку з грошима і поїхав геть. Минула година. Дві. Під час третьої години чекання хтось підібрав сумку, але виявилося, що то був якийсь «добрий самарянин», котрий пробігав повз і вирішив віднести сумку до бюро знахідок.

Ніхто інший по гроші так і не прийшов.

Обидві сім’ї зібралися біля комп’ютера Чіка Болдвіна в очікуванні наступного листа. Тим часом ФБР розглядало кілька версій. По-перше, вони «відпрацювали» всі зв’язки Вади Лінни, молодої няні, але нічого не знайшли. Вона жила в країні лише два місяці і майже не розмовляла англійською. У неї був тільки один друг. Вони проглянули її електронні листи, смс-повідомлення, історію Інтернет-пошуку — нічого підозрілого.

ФБР також ретельно перевірило всіх чотирьох батьків. Найдовше вони займалися батьком Ріса, Чіком Болдвіном, адже саме йому приходили листи про викуп. Та попри це все, сам Чік виявився доволі неприємною персоною. На його рахунку були дві справи про інсайдерську торгівлю та судовий позов про привласнення чужих грошей. Дехто навіть стверджував, що він використовував схему Понці[3]. Клієнти, серед яких траплялись і впливові люди, були дуже невдоволені.

Проте хіба настільки невдоволені, щоби вчинити таке?

Усе, що їм залишалося, це чекати на повідомлення від викрадачів. Минув іще один день. Два дні. Три, чотири. Тиша. Минув тиждень.

Потім місяць. Рік.

Десять років.

Нічого. Жодних слідів хлопців.

До сьогодні.

Коли на екрані з’явилися титри, Майрон відкинувся на спинку крісла. Зайшла Мі й глипнула на нього.

— Напевно, тепер я таки вип’ю вашого коньяку, — сказав він.

— Уже несу.

— Сідайте, Мі, — сказав Майрон, коли вона повернулася.

— Не думаю, що варто.

— Коли ви востаннє бачили Уїна?

— Мені платять за вміння мовчати.

Майрон ледве стримався, щоб не сказати щось уїдливе.

— Ходять плітки про Уїна, — сказав Майрон. — Я хвилювався.

— Ви не довіряєте йому? — запитала Мі, схиливши голову.

— Я б довірив йому своє життя.

— То поважайте його приватне життя.

— Я це й робив цілий рік.

— Тож зачекайте ще кілька годин.

Звісно, вона мала рацію.

— Ви скучили за ним, — сказала Мі.

— Певна річ.

— Ви знаєте, він любить вас.

Майрон не відповів.

— Вам треба поспати.

І тут вона мала рацію. Він заплющив очі, але знав, що не зможе заснути. Нещодавно один близький друг переконав Майрона спробувати трансцендентальну медитацію. Хоча він досі не міг з упевненістю твердити, що вповні підсів на цю практику, вона була простою й легкою, та ідеальною для тих моментів, коли сон ніяк до нього не йшов. Він запустив на телефоні додаток «Таймер для Медитації» — так, він справді завантажив собі таке на телефон, тобто встановив його на двадцять хвилин, заплющив очі й занурився у думки.

Люди вважають, що медитація очищує розум. Це дурниці. Розум не можна очистити. Що сильніше ви намагаєтесь уникати думки про щось, то більше будете про це думати. Якщо ви дійсно хочете розслабитися, вам слід впустити ці думки в себе. Ви вчитеся спостерігати за ними, а не судити чи реагувати. Саме це зараз і робив Майрон.

Він думав про те, що знову побачить Уїна, про Есперансу та Велику Сінді, про батьків, які зараз у Флориді. Він думав про свого брата Бреда й племінника Міккі, про зміни в їхньому житті. Він думав про Терезу, яка нарешті повернулась у його життя, про їхнє майбутнє одруження, про початок нового життя з нею, про випадковий реальний шанс бути щасливим.

Він думав про те, яке це все крихке й нетривке.

Урешті-решт літак приземлився, проїхав по смузі сповільнюючись. Коли він повністю зупинився, Мі потягнула за ручку, й двері відчинилися. Вона привітно всміхнулася йому.

— Щасти вам, Майроне.

— І вам, Мі.

— Переказуйте Уїну мої вітання.

Розділ 3

На бетонованому майданчику на нього чекав «Бентлі». Коли Майрон спускався по трапу літака, задні двері відчинились, і з’явився Уїн.

Майрон заспішив східцями донизу, відчуваючи, як на очі йому навернулися сльози. Десь футів[4] за десять від свого друга він зупинився, покліпав і всміхнувся.

— Майроне!

— Уїне!

— Хочеш влаштувати з цього сцену, так? — зітхнув Уїн.

— Що за життя без сцен?

Уїн кивнув. Майрон підійшов, і двоє чоловіків обійнялися так міцно, ніби вхопилися за рятувальний круг.

— У мене мільйон запитань, — сказав Майрон, усе ще не відпускаючи Уїна.

— А я не відповідатиму на жодне з них.

Вони нарешті розімкнули обійми.

— Зосередьмося на Рісові та Патріку.

— Звісно.

Уїн жестом запросив Майрона в машину. Той сів і посунувся, звільнивши місце для Уїна. «Бентлі» був стретч- лімузином з відокремленою кабіною для водія, вікно до якої було зачинене. У салоні було лише два сидіння, багато вільного місця і повний бар. У більшості стретчів, як правило, більше сидінь, та Уїн не бачив у цьому потреби.

— Щось вип’єш? — запитав Уїн.

— Ні, дякую.

Автомобіль рушив. Мі стояла біля дверей літака. Уїн опустив скло й помахав їй, проводжаючи тужливим, замисленим поглядом. Вона помахала у відповідь. Майрон невідривно дивився на свого друга, найкращого друга ще з першого курсу Дюкського університету, наче боявся, що Уїн зникне знову, щойно він відвернеться.

— У неї найгарніший зад, правда? — сказав Уїн.

— Угу… Уїне?

— Так.

— Ти весь цей час був у Лондоні?

— Ні, — відповів Уїн, і далі дивлячись у вікно.

— А де ж тоді?

— У багатьох місцях.

— Ходили