Читати книгу - "Дім, в якому…"

вивудити з цього неподобства голку, я знаю, що рано чи пізно надійде моя черга нести показувати свою роботу, і жахливо цього боюся. Зробивши незграбний рух, я зачіпаю ліктем горщок, котрий стоїть поряд, він перевертається і розбивається на друзки. Падає гігантська герань, завбільшки як добрий кущ бузку, обсипається земля, розлітаються глиняні черепки.

Серед розгрому на підлозі — білий і чистесенький людський череп без нижньої щелепи. Усі довкола завмирають, дивляться на мене і на череп. Потім лунає гидотне рохкання.

— Так-так, Куряко, ти не помилився, — каже Стервожер, зіскакуючи з камінної полиці та шкутильгаючи в мій бік. — Це наш попередній новенький, нехай спочиває з миром!

Він сміється, показуючи нереально гострі, акулячі зуби…

На цьому місці я перервався, виявивши, що насправді перебуваю в центрі уваги, тільки не Птахів, а рідних Фазанів. Вони стежили за мною з великим зацікавленням. Гострозубий вищир Стервожера зів’яв до кривенької посмішки Джина, я побачив її — і мені всередині все перевернулось. Я нахилився над своєю котлетою, і мене мало не знудило від ненависті. Те, що я уявляв, було тільки страшною казкою, справжні стерв’ятники сиділи поряд. Видивлялися краплинки поту в мене на обличчі й облизувалися. І зненацька я зрозумів, що хоч зараз готовий стати Птахом. Одягнути жалобу, навчитися вишивати хрестиком, викопати сотню черепів, захованих у квіткових горшках. Що завгодно, аби тільки більше не жити в першій. Понад усе мене засмучувало те, що навіть ці переживання збоку, мабуть, сприймаються як напад легкодухості. «Кінець, — сказав я собі, — більше не граю ні в які ігри. Лишається дотерпіти до завтра. Якихось тринадцять годин».

Одного разу, коли я, здригаючись від кожного шереху, курив у вчительському туалеті, туди забрів Сфінкс із четвертої. Налякавшись, я викинув недопалок, і він тут же загас на вологих кахлях.

— Ого, Фазан-куряка! — сказав Сфінкс, розглядаючи недопалок у себе під ногами. — Та ж навіть не повірить ніхто, якщо розповісти.

Він подивився на мене й засміявся.

Лисий безрукий здоровило. Очі зелені, як трава. Зламаний ніс і єхидний рот із двома дещо задертими кутиками. І протези в чорних рукавичках.

— У тебе є іще куриво?

Я кивнув, здивований, що він до мене заговорив. До Фазанів не прийнято заговорювати. Мені навіть здалося, що він зараз попросить закурити, але до цього таки не дійшло.

Він сказав лише:

— От і гарно.

Та й пішов.

Я ні хвилини не вірив, що він дійсно надумає кому-небудь про це розказувати. І даремно не вірив.

Коли через кілька днів після нашої зустрічі мене почали звати Курякою, я не пов’язав цього з ним. Не тільки Сфінкс знав, що я курець. Що і до чого мені пояснили Брати Поросята. Виявилося, Сфінкс дав мені нове прізвисько. Став моїм хресним. І Дім ледве не перевернувся, бо ніколи ще не траплялося, щоби хтось та й охрестив Фазана. Тим більше — такий, як Сфінкс, вище за якого тільки Сліпий, вище за якого тільки дах Дому і ластівки.

Через усе це я став відомою особою серед нефазанів, а Фазани дружно мене зненавиділи. Нове прізвисько звучало для них гірше, ніж «Джек-Патрач». Воно нервувало їх і псувало їм імідж, але поміняти його вони вже не могли. Не мали права.

Я не став уявляти себе в четвертій. Там був мій ябеда-хресний, там був ненормальний Лорд, який вибив мені зуба за те, що я випадково зчепився з ним колесами. Там були Шакал Табакі, який обприскав мене якоюсь смердючою поганню з балончика з написом «Небезпечно для життя», і Бандерлог Лері, який керував усіма наскоками Логів на Фазанів. Уявляти себе поміж них не мало сенсу. Настрій і без того був препоганим.

Я доїв свою розбабрану по тарілці котлету. Випив чай. З’їв бутерброд. Придумав два плани втечі з Дому, і хоч обидва були нездійснимі, це мене розважило. Потім вечеря закінчилась.

Я не повернувся до спальні. Покурив у вчительському туалеті й поїхав назад у бік їдальні. Майданчик перед нею переважно залишався порожнім. Таких місць у Домі було небагато. Я поставив візок біля вікна і, поки не ввімкнули коридорне освітлення, сидів і дивився на густо-чорні вершечки дерев, з яких іще не облетіло листя. Коли ввімкнули світло, за вікном відразу стемніло. Я від’їхав і став кататися майданчиком повз засклені щити з оголошеннями. Крім них дивитися не було на що. Я перечитав їх, мабуть, усоте, і всоте переконався, що вони не змінюються. Змінювалися лише ті, що були на стінах за щитами. Їх писали маркерами, фарбою й кольоровою крейдою, і змінювалися вони настільки часто, що багатьом, хто хотів тут щось занотувати, доводилося спершу замазувати білилами попередні повідомлення, чекати, доки вони висохнуть, і тільки потім писати нові. У деяких питаннях люди Дому не лінувалися. Їхніх оголошень я переважно не читав. Їх було надто багато, і вони були занадто дурними. Але сьогодні знічев’я я вирішив прочитати також і їх. Поставив візок боком і присунувся до щілини поміж щитами.

Сезон полювання відкрито.

Ліцензії на відстрілювання за прейскурантом.

Від четверга. Ґніт

Я спробував уявити, що чи кого можна відстрілювати на території Дому. Мишей? Бродячих котів? І з чого по них стріляти? З рогаток? Зітхнувши, я став читати далі.

Рахунок позавчорашній.

Ран. в прал.

Послуги досвідченого астролога.

Кавн. Щодн. З 18 до 19 год.

Усвідомив, у чому мої хиби.

ПОДІЛЮСЯ З БАЖАЮЧИМИ БЕЗЦІННИМ ДОСВІДОМ.

ПРОСВІТЛЕНИЙ.

Рахунок позавчорашній. Ран.

Під тр. бізоном лівор. від вх.

Триста грамів сиру «Рокфор». Недорого.

Білоштан.

«Розсунь рамки всесвiту!» Кавн. кожн. четв.

Запит. черг. бар. «Мiсячну дорогу» nO 64.

Тiльки особам у нестандартному взуттi.

Далі цього оголошення я не посунувся. Перечитав його. Потім піднявся на один рядок вище. Знову опустився. Подивився на свої кросівки. Збіг?

Напевно. Але жахливо не хотілося повертатися до спальні. Я знав, що таке цей «Кавн.» і де його шукати. Знав, що мені там навряд чи зрадіють і що жоден Фазан при здоровому глузді туди не поткнеться. З іншого боку, втрачати було нічого. Чом би, відтак, не розсунути рамки Всесвіту? Я протер кросівки носовою хустинкою, щоб надати їм яскравості, й вирушив на пошуки Кавника.

Коридор другого поверху довгий, наче кишка, і вікон тут нема. Вікна є тільки перед їдальнею, та ще у вестибюлі. Коридор починається від сходів і переривається невеличкою залою: не заїхавши в неї, не потрапиш до їдальні; потім він продовжується ще трохи — до других сходів. Ув одному кінці — їдальня. Навпроти неї — вчительська і кабінет директора. Далі — наші дві кімнати, один вічно порожній клас, кабінет біології, закинутий туалет, який називають учительським — я використовував його, щоб курити, — і кімната відпочинку, в якій іще до мого надходження почався нескінченний ремонт. Усе це обжита, знайома територія. Закінчується вона вестибюлем — понурим залом із вікнами на подвір’я, з диваном у центрі та поламаним телевізором у лівому кутку. Далі я ніколи не заїжджав. Десь тут проходив невидимий кордон, що його Фазани намагалися не перетинати.

Я хоробро його перетнув, в’їхав до коридора за вестибюлем і опинився в зовсім іншому світі.

Тут наче вибухнула цистерна з фарбами. І не одна. Написи та