Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андан споважнів.
— Те, що залишилося від родини римаря з а. Якщо почвертувати дорослого чоловіка, двох баб і чотирьох дітей, то всі вони точнісінько помістяться в таких торбах, як оце тут.
Він сказав усе це швидко, тихо, крізь зціплені зуби. Кеннет вилаявся. Коли кілька днів тому вони знайшли перекинутий віз і сліди крові, то сподівалися, як би це не звучало, що родина з Гандеркеха стала жертвою звичайних розбійників. Такі рідко вбивали дітей та жінок.
— Нам доведеться спалити їхні тіла.
— Слухаюся, пане лейтенанте, — Велерґорф кивнув. — Але ми розпалимо окреме багаття.
— Згода, — Кеннет раптом відчув себе втомленим та дуже злим. — Варгенне, той снігощур, який намагався тебе вчора цапнути, ще в тебе?
— Так, пане лейтенанте.
— То ходімо до бранців.
В’язнів було двоє. Кремезні та згорблені, вони лежали на снігу, зв’язані так, що ледве могли рухатися. Обидва мали низенькі лоби, пласкі носи й широкі вилиці. Якби не очевидна різниця у віці, могли б зійти за братів-близнюків. Побачивши, що наближається командир, солдат, який їх охороняв, виструнчився й копнув старшого шадорі, який саме підповз до нього й намагався вкусити за ногу. Шадорі тихенько заскавчав, а тоді вибухнув голосним сміхом. Молодший бранець, ще майже дитина, глузливо посміхнувся, показуючи кілька гострих підпиляних зубів.
— Ги, пощаштило вам, пешики. Хочете кіштку? — сказав.
Глянув їм в очі й замовкнув. Потім відвів погляд убік. Навколо нього стояв сильний нудотний запах. Кеннет скривився.
— Що воно так смердить?
— Певно, баранячий лій, пане лейтенанте, — відгукнувся охоронець при в’язнях. — Вони геть усі ним вимазані.
— Лій? Лій! Лі-і-і-ій!!! — заголосив старший чолов’яга. Втупив у них божевільні очі та просичав: — Лій з маленької овечки, яка ніколи вовни не давала. Теплий і с-с-солодкий.
Солдат роззявив рота і зблід. Потім різким рухом вихопив з-за пояса сокиру і примірився у в’язня.
— Стояти! — в останню мить гаркнув Кеннет. — Ще не зараз.
— Але, пане лейтенанте…
— Вартовий, я сказав, не зараз. Спочатку він має зі мною поговорити.
Молодший в’язень перекотився на бік і спробував плюнути йому на чоботи. Утім, позиція була незручною, і він лише обслинив собі підборіддя. Офіцер глянув на нього згори.
— Знаю, що ти все ще не розумієш. Я не хочу нічого від тебе довідатися. Я знаю все, що мені треба.
— Нічого ти не знаєш, гівножере, — молодий шадорі навіть припинив шепелявити.
— Справді? За вами вже чотири дні як іде друга половина моєї роти. І один дуже вмілий чарівник. Це він прочитав ваші думки й довідався, куди ви йдете та яким саме шляхом. Ми були тут вже вчора вночі й чекали вас, відпочиваючи та нудячись, наче лящі під льодом. Ну, може не до кінця так. Варгенне, покажи йому, що ми впіймали.
Десятник витягнув з-за пазухи щось, що виглядало наче клубок білого гарусу. На одному з кінців клубка була паща, оздоблена кількома рядами гострих зубів.
Кеннет узяв створіння й підсунув бранцеві під носа.
— Евенгир, біляк, снігощур — по-різному на нього говорять. Триває зима, а вони разом із нею мандрують на південь. Риють тунелі під снігом. Зазвичай живляться падлиною, але гарячу кров відчують за милю, — він кинув мертве створіння на сніг. — Уранці ми вирушимо до Старого Ґвихрена по решту твоїх, але десь за чотири-п’ять днів будемо повертатися цим шляхом. Гадаю, ти ще будеш живий, хоча вони, напевне, вже встигнуть об’їсти тобі до костей ноги та руки. І обличчя. Але не вб’ють тебе. Вони надто цінують м’ясо, щоб убивати швидко.
На обличчі бранця виступили краплі поту. Кеннет підійшов до другого в’язня, який досі хихотів, і паскудно посміхнувся.
— А щоб ти не почувався надто самотнім, залишимо тут і твого приятеля, що вдає ідіота…
Високий сміх раптом урвався, а другий шадорі випростався й сів. Блиснув зубами з-під бороди й сказав:
— Ото ти мудрагель. Певно, матінку твою жарив якийсь чаклун.
Кеннет вишкірився ще паскудніше.
— Принаймні це не був її власний батько.
Бранець дико скривився й відкрив рота. Кеннет вдарив його в обличчя — спроквола, презирливо.
— Я вже казав, що мені не треба від вас інформації, — лейтенант бачив, як з очей чоловіка зникає впевненість. — У цьому немає потреби. За кілька годин нас наздожене решта роти, а чарівник прочитає з вас усе, чого не встиг дізнатися здаля. За чверть години ми знатимемо ім’я тієї вівці, з якою ти втратив цноту.
Бородань набрав повітря, наче готуючись плюнути — і впав обличчям уперед, вдарений обухом сокирки в потилицю. Велерґорф розвів руками.
— Вибачаюся, пане лейтенанте, але…
— Навіть не виправдовуйся. Він живий?
Десятник нахилився над бранцем.
— Так, але до вечора ми не повернемо його до тями.
— Нехай полежить, — Кеннет глянув на молодшого бранця, який вже не шкірився. — Цей нам не буде потрібен, чарівник витисне все зі старшого. Гм… Відтягніть його трохи далі й залиште там. Тільки вставте йому кляп, щоб його верески не привели сюди когось гіршого, ніж біляки.
— Слухаюся! — Велерґорф напружився, наче струна, а тоді нахилився над блідим, наче полотно, бранцем. Десятник схопив його за плечі та, крекнувши, поставив на ноги.
— Важезний, сучий сине, — промовив майже приязно. — Якщо розв’яжу тобі ноги — підеш сам? Тут недалеко, слово даю.
Поклав в’язню руки на плечі.
Молодий шарпнувся й заквилив, наче порося під ножем.
— Ннн… нні… ні! Ні! Не хочу! Нііііі!
Кеннет відвернувся.
— Заберіть це гівно з очей.
— Ні! Скажу! Все скажу!
Лейтенант скривився.
— Я тобі вже казав, ти не знаєш нічого, чого не знав би я — або не зумів би довідатися без особливих проблем. Ну, може окрім однієї речі, яка мене трохи інтригує.
В’язень дивився на нього дурнуватим поглядом. Велерґорф штурхнув його.
— Пана лейтенанта дещо цікавить, — пояснив він.
— Скажу. Скажу все, що тільки хочете знати, пане.
— Отак? — Кеннет звів брови. — Ну то поясни мені одну річ. На іншому боці льодовика живуть три племені агерів. Вен’дохі, айергак та дех’гираль — ті, яких ще називають Червоними Поясами. На території якого племені ви маєте криївку?
— У Поясів, пане.
— Та-ак? Але Пояси — це численне та мужнє плем’я. Що їх утримає від того, аби вирізати вас до ноги?
— Бо… бояться.
— Чого?
Бранець раптом припинив труситися. Випростався, зціпив зуби.
— Того, що вирве душу й тобі, собако. Вирве, прожує та виплюне. А коли ти витимеш та скиглитимеш, я буду сміятися, нех’ би мене жерли усі біляки світу.
Кеннет перевів погляд на Велерґорфа й майже непомітно кивнув. Сокира без застереження вдарила, і голова молодого бандита полетіла по широкій дузі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.