Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Наразі вся моя впевненість чомусь пішла в п’ятки, бо людина мабуть дійсно була серйозна. А ще в нього був такий приємний голос, що відмовлятись та кидати слухавку мені зовсім перехотілось. Його мова була м’яка та схожа на теплу хвилю, що ллється мені до вуха. Через накопичення дивних відчуттів мене зовсім перемкнуло і я просто мовчала.
– ... Алло! Ви ще слухаєте? – допитувався незнайомець з трубки.
– Так, слухаю. Тільки не знаю, що Вам відповісти. У мене зовсім немає досвіду роботи. Тому, скоріше за все, я Вам не підійду.
– Навпаки. Саме таку людину я й шукаю. Без усіх тих слизьких офісних досвідів та напрацювань. Ви ж наче чиста сторінка і я сам хотів би її заповнити. Давайте десь зустрінемось. Диплома не треба, я чув, що ви відмінниця. Головне, щоб ми з Вами спрацювалися. Згодні? – він говорив так, наче наш професор на лекціях. І не було ніяких аргументів, щоб чинити спротив.
– Добре, я згодна. Призначайте час і місце. Я буду, – на диво легко здала свої позиції я й дуже розхвилювалася.

Не дивлячись на те, що я дівчинка з центрального району, страшенно не люблю отих хвалькуватих мажорів, що вештаються на таткових авто та гордяться досягненнями предків, наче своїми. Можливо і цей такий самий, але дуже хочеться подивитись.