Читати книгу - "Місто дівчат"

успіх таки їх вистежив і піймав. 1930 року — коли Велика депресія наростала, а народ тремтів зі страху — моя тітка та її чоловік випадково створили хіт. Дядько Біллі написав п’єсу під назвою «Її веселий роман», таку кумедну й смішну, що люди її буквально проковтнули. То була музична комедія про одну заможну британську аристократку, яка закохалася в американського гульвісу (цю роль, ясна річ, грав Біллі Б’юелл). Халтура, аби лиш посміятись — як і все, що вони видавали нагора, — але успіх вона мала шалений. У всій Америці спраглі розваг шахтарі й фермери витрушували з кишень останні монети, щоб побачити «Її веселий роман», і так проста, тупенька п’єска перетворилася на справжній тріумф, що забезпечив неабиякий дохід. Вона зчинила стільки галасу й зібрала стільки щедрої похвали в місцевій пресі, що 1931 року дядько Біллі й тітка Пеґ привезли її до Нью-Йорка, де та цілий рік ішла в одному знаменитому бродвейському театрі Наступного року кінокомпанія «Метро-Ґолдвін-Маєр» зняла за п’єсою фільм — дядько Біллі написав сценарій, але ролі у фільмі не зіграв. (Вона дісталася Вільяму Павеллу. До того часу дядько Біллі вже дійшов висновку, що письменнику живеться легше, ніж акторові. Письменники самі вирішують, коли їм писати, вони не покладаються на милість глядачів і ніякий режисер не вказує їм, що робити.) Успіх «Її веселого роману» породив цілу серію прибуткових кінофільмів, які продовжували сюжет («Її веселе розлучення», «Її веселе дитя», «Її веселе сафарі»), — за кілька років Голлівуд наліпив їх, як пекар пиріжків. Уся ця затія з «веселою» серією принесла дядькові Біллі з тіткою Пеґ цілу купу грошей і водночас поклала кінець їхньому шлюбу. Дядько закохався у Голлівуд і залишився там назавжди. А тітка вирішила розпустити театральну трупу, а за свою половину гонорару від «веселих» фільмів купити великий старий занедбаний театр у Нью-Йорку — театр «Лілея».

Це сталося приблизно 1935 року.

Дядько Біллі й тітка Пеґ офіційно так і не розлучилися. Ворогувати вони начебто не ворогували, проте після 1935 року і подружжям їх важко було назвати. Вони не мали спільного дому чи роботи, а тітка Пеґ ще й наполягла на тому, щоб фінанси теж велися окремо, а це означало, що тепер їй більше не світило мерехтливе ньюпортське багатство. (Бабця Морріс не розуміла, чому тітка Пеґ добровільно відмовилася від чоловікових статків. Вона тільки казала, не приховуючи розчарування: «По-моєму, Пеґ завжди було начхати на гроші».) Бабця припускала, що тітка Пеґ і дядько Біллі так і не розлучилися, бо були «надто богемні», щоб перейматися такими дурницями. А може, вони все ще кохали одне одного. Тільки це було кохання, що процвітає лише тоді, коли чоловіка й дружину розділяє цілий континент.

(«Не смійся, — казала бабця. — Таке пішло б на користь багатьом шлюбам».)

Хай там як, а я знаю тільки те, що за часів мого дитинства та юності дядька Біллі не було видно на горизонті: спочатку він гастролював, а потім оселився в Каліфорнії. Та й не те що на горизонті видно не було — я взагалі жодного разу його не бачила. Для мене Біллі Б’юелл був таким собі міфом, зітканим з історій і знімків. І які ж то були неймовірні історії та знімки! Ми з бабцею Морріс частенько бачили фотографії дядька Біллі в голлівудській жовтій пресі й читали про нього у світській хроніці Волтера Вінчелла чи Луелли Парсонс.

Ми мало не вмліли, коли дізналися, що його запросили на весілля Джанетт Макдональд і Джина Реймонда! «Вераєті» надрукував знімок, де він стоїть на бенкеті поруч із Джанетт Макдональд, яка аж світиться від щастя у світло-рожевій весільній сукні. На фото дядько Біллі розмовляє з Джинджер Роджерс і її тодішнім чоловіком Лью Ейресом. Бабця показала пальцем на дядька Біллі й сказала: «Ось він, завойовує, як завжди, країну. Ти тільки глянь, як Джинджер на нього дивиться! На місці Лью Ейреса я би припильнувала свою дружиноньку».

Приклавши до фотографії бабцине збільшувальне скло, оздоблене коштовними камінчиками, я придивилася уважніше. І побачила вродливого блондина у смокінгу, який тримав руку на передпліччі Джинджер Роджерс, а та й справді аж сяяла з радості. Він був схожий на кінозірку більше, ніж справжні кінозірки, які його оточували.

Не вірилося, що такий красунчик був одружений з моєю тіткою.

Тітка Пеґ, звісно, була просто фантастична, але ж сіра, як та миша. Що він такого у ній знайшов?

Тітки Пеґ ніде не було.

Минуло вже стільки часу, аж я остаточно облишила надію на те, що мене зустрінуть на залізничній платформі Я звалила свій багаж на носильника й почала проштовхуватися крізь метушливе юрмище Ґранд-Сентралу, намагаючись знайти серед того тлуму свою тітку. Ти, напевно, подумала, що я розхвилювалася, опинившись сама як палець у Нью-Йорку без жодного плану дій і без супутника чи супутниці, але я, як не дивно, була спокійна. Я вірила, що все закінчиться добре. (Напевно, це ознака привілейованого статусу: деякі благородні дівиці просто уявити собі не можуть, що хтось невдовзі не прибіжить їм на допомогу.) Зрештою мені набридло тинятися туди-сюди і я сіла на лавку, яку було добре видно всім, хто заходив до головного вестибюля вокзалу, й почала чекати на своє спасіння.

І воно — що я казала! — таки прийшло.

Моєю рятівницею виявилася низенька сивоголова жінка у скромному сірому костюмі, яка підійшла до мене так, як сенбернар наближається до заблудлого лижваря: зосереджено і з твердим наміром урятувати життя.

«Скромний» — це все-таки заслабке слово, аби описати костюм, що в нього була одягнена та жінка. Двобортний піджак, штани прямокутником — її костюм був схожий на цеглину й наче навмисно був пошитий так, щоб увесь світ повірив, нібито в жінок нема грудей, талії і стегон. Явно товар із Британії. Страхіття якесь. Жінка була взута у кострубаті чорні оксфорди на низьких підборах і мала на голові старомодного зеленого капелюха з вареної вовни — такого, як полюбляють носити жінки, які управляють сиротинцями.

Я знала таких жінок ще з часів пансіону: вона виглядала як стара діва, яка пила на вечерю какао й задля життєвого тонусу полоскала горло водою з сіллю.

Проста як дошка. Ба більше: вона так виглядала навмисно.

Жінка в костюмі-цеглині підійшла до мене, насупившись; вона справляла враження людини, яка чітко усвідомлює свою місію, і тримала в руках якесь ну дуже велике фото у декоративній срібній рамці. Глянула на фото, потім на мене.

— Ти Вівіан Морріс? — запитала вона. З її виразного акценту відразу