Читати книгу - "Загублений світ"

class="p1">Пізніше, коли він повернувся додому, вона спитала його про ці марення. Він лише знизав плечима, невдало пожартувавши: «Принаймні, я не згадував інших жінок, еге ж?». А потім сказав щось із приводу того, що був захоплений динозаврами, коли був дитиною, а хвороба змусила його регресувати. Його реакція була підкреслено байдужою, ніби це для нього було неважливо; Гардінг відчувала, що він уникає цієї теми, але намагалася не тиснути на нього; це були дні, коли вона була закохана і ставилася до нього поблажливо.

Тепер він дивився на неї запитливо, ніби цікавився, чи буде вона заперечувати. Гардінг лише підняла брову і продовжила дивитися в одну точку. В нього мають бути свої причини. Вона може почекати.

Левін нахилився через стіл до Малкольма і сказав:

— То вся ця історія з «ІнДжен» абсолютно не відповідає дійсності?

— Абсолютно, — сказав Малкольм і з серйозним виглядом кивнув. — Абсолютно.

Малкольм заперечував ці гіпотези вже три роки. Тепер це в нього добре виходило; його втома вже здавалася цілком природною. Насправді він був консультантом компанії «Інтернешнл Дженетік Текнолоджіз» у Пало-Альто влітку 1989 року і разом з її представниками здійснив подорож до Коста-Рики, що мала для нього катастрофічні наслідки. В результаті всі учасники цієї історії постаралися якнайшвидше стерти про неї будь-які згадки. «ІнДжен» хотіла обмежити свою відповідальність. Уряд Коста-Рики хотів зберегти репутацію країни як туристичного раю. А окремих учених зв’язали угодою про нерозголошення, пізніше винагородивши щедрими грантами, щоб вони й далі мовчали. У випадку з Малкольмом компанія два роки оплачувала його лікування.

У той же час об’єкти на острові у Коста-Риці були зруйновані. Там більше не існувало живих істот. Компанія найняла видатного професора Стенфордського університету Джорджа Базелтона, біолога та есеїста, чиї часті телевізійні виступи зробили його авторитетом у питаннях науки. Базелтон стверджував, що побував на острові і невтомно заперечував чутки про те, що там будь-коли існували вимерлі тварини. Особливо ефектним було його глузливе пирхання: «Подумайте тільки, шаблезубі тигри!».

Йшов час, інтерес до історії слабшав. «ІнДжен» давно збанкрутувала; основні інвестори з Європи та Азії відшкодували свої збитки. Хоча фізичні активи компанії, будівлі та лабораторне обладнання, продавалися частинами, основну технологію, розроблену нею, вирішили ніколи не продавати. Коротше кажучи, тему «ІнДжен» було закрито.

Більше нічого було сказати.

— Отже, все це неправда, — повторив Левін, вгризаючись у тамале.[3]— Відверто кажучи, докторе Малкольм, мені від цього легше на душі.

— Чому? — запитав Малкольм.

— Тому що це означає, що залишки, які продовжують виявляти у Коста-Риці, мають бути справжніми. Справжніми динозаврами. У мене є там друг з Єльського університету, польовий біолог, і він каже, що бачив їх. Я йому вірю.

Малкольм знизав плечима.

— Сумніваюся, — мовив він, — що у Коста-Риці з’явиться ще більше тварин.

— Так, за останній рік майже нічого не з’явилося. Але якщо з’явиться, я туди поїду. А поки що займатимуся спорядженням експедиції. Я багато думав про те, як її слід організувати. Гадаю, що за рік вдасться побудувати й підготувати спеціальний транспорт. Я вже поговорив про це з Доком Торном. Потім я зберу команду, можливо, долучу і доктора Гардінг або іншого натураліста аналогічного фаху і кількох аспірантів…

Малкольм слухав, хитаючи головою.

— Ви думаєте, що я марную ваш час, — сказав Левін. — Так і є. Але припустіть, — просто припустіть, — що тварини знову почали з’являтися.

— Цього ніколи не станеться.

— Але припустімо, що сталося. Вам було б цікаво допомогти мені? Спланувати експедицію?

Малкольм доїв свою страву і відсунув тарілку. Він пильно глянув на Левіна.

— Так, — сказав він нарешті.— Якщо тварини знову з’являться, мені було б цікаво вам допомогти.

— Чудово! — вигукнув Левін. — Це все, що я хотів знати.

Минувши освітлену яскравим сонцем вулицю Гуадалупе, Малкольм разом із Сарою підійшов до свого старенького седану «Форд». Левін ускочив у яскраво-червону «Феррарі», бадьоро помахав рукою і з ревінням помчав геть.

— Думаєш, це колись може статися? — спитала Гардінг. — Що ці, гм, тварини знову з’являться?

— Ні,— сказав Малкольм. — Я абсолютно впевнений, що цього ніколи не буде.

— Звучить обнадійливо.

Він похитав головою і незграбно заліз у машину, посунувши свою хвору ногу. Гардінг сіла поруч. Він глянув на неї і повернув ключ у замку запалювання. Вони поїхали назад до інституту.

Наступного дня вона повернулася до Африки. Протягом наступних півтора року вона постійно дізнавалася про підготовку експедиції. Левін діставав її по телефону запитаннями про правила польових досліджень або покришки для транспорту, або про кращий анестетик для диких тварин. Іноді їй дзвонив Док Торн, який будував машини. Зазвичай він говорив стривожено.

Від Малкольма не було звісток, хоча на день народження він надіслав їй листівку. Вона прийшла із запізненням на місяць. На звороті було написано: «З днем народження. Радій, що ти не з ним. В мене від нього голова обертом іде».

Перша конфігурація

У консервативному регіоні далеко від межі хаосу окремі елементи повільно зливаються, не показуючи чіткої картини.

Іян Малкольм

Форми з відхиленнями

Денне світло згасало. Гвинтокрил летів низько над узбережжям, за лінією, де густі джунглі стикалися з пляжем. Останнє з рибальських сіл промайнуло під ними 10 хвилин тому. Тепер було видно лише непролазні костариканські джунглі, мангрові болота і милі пустельного піску. Сидячи позаду пілота, Марті Ґутьєррес визирав з вікна, дивлячись, як берегова лінія проноситься повз. У цих місцях не було навіть доріг, — або принаймні Ґутьєррес не міг їх побачити.

Ґутьєррес був бородатим спокійним 36-річним американцем, який останні 8 років прожив у Коста-Риці. Спочатку він приїхав вивчати видоутворення туканів у тропіках, але залишився працювати консультантом у «Резерва Біологіка де Карара» — національному парку на півночі. Він натиснув на радіомікрофон і сказав пілоту:

— Ще далеко?

— П’ять хвилин, сеньйоре Ґутьєррес.

Ґутьєррес повернувся і сказав:

— Це буде недовго.

Але високий чоловік, який сидів, скрутившись на задньому сидінні, не відповів або не зрозумів, що до нього звертаються. Він просто сидів, поклавши руку на підборіддя, і похмуро дивився в вікно.

На Ричардові Левіні були полинялі від сонця штани кольору хакі, а з голови звисав австралійський капелюх з широкими крисами. На шиї висів потертий бінокль. Але незважаючи на свій потріпаний вигляд, він був утіленням наукового інтересу. За окулярами у сталевій оправі ховалися різкі риси обличчя; він напружено і критично дивився у вікно.

— Що це за місце?

— Воно називається Рохас.

— То ми вже далеко на півдні?

— Так. Лише за 50 миль