Читати книгу - "Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир"

– Ти що робиш? – запитала у служниці, що схопилася за полу моєї нічної сорочки.

– Хочу допомогти Вам змінити вбрання, киріє.

– Я схожа на мале дитя, не здатне переодягнутися?

– Це нормально для кирій – дозволяти прислузі їх переодягати.

– Вибач, але я сама з цим впораюсь. Будь ласка, вийди і почекай мене там.

– Як скажете, – таки здалася служниця.

Не подобається мені цей замок, його господар, тутешні найманці, цей гардероб... Потрібно знайти спосіб розірвати ці заручини без шкоди для себе. А це можливо?

Гм… І врешті-решт сукня на моїй фігурі сидить ідеально, та й у ній я маю непоганий вигляд, тільки-от волосся… Його треба зібрати вгорі. Так, якось так.

Добре, що в цій новоявленій шафі на дверях було дзеркало. Без нього було б набагато складніше. Можливо, мені навіть довелось би кликати на допомогу або ж залишити волосся розпущеним.

– Киріє, з Вами все добре?

Крім підписаного дядьком договору на заручини?

– Просто неймовірно.

– Ми можемо йти?

А якщо спробувати прийти до нього голою, він вважатиме мене за божевільну і розірве заручини? Ідея, загалом, не погана, тільки щось мені здається, що план провалиться: або я до нього не дійду (завдяки зусиллям слуг) або моя квіточка буде зірвана в місці та при обставинах, які до цього не є сприятливими. Та ще й тим, ким зірвана бути не повинна.

До речі, про нахабників! Мій не вельмишановний наречений із темними секретиками сидів на своєму стільці-троні і смакував напій кольору гречаного меду.

– Ще сонце не встало, а киріос вже п'є…

– І тобі доброго ранку, Іриніє. Миро, можеш бути вільною.

Двійник Кайли вклонився й пішов, залишивши нас наодинці з алкоголіком. За що доля так зі мною? Так, я грішна, але життя людям ось настільки не ламала, вбивала швидко й безболісно, ​​нікого не ґвалтувала і не катувала.

– Часто ви вранці дегустуєте міцні напої?

– Я більше віддаю перевагу виноградним напоям.

– Біле?

– Червоне напівсолодке. Ти не помічала його схожість із кров'ю?

Маніяк, чи що?

– На колір і смак, вельмишановний киріосе, на колір і смак… І все ж я б Вам порекомендувала закушувати. Розпивання таких напоїв має досить негативні наслідки.

– Турбуєшся про моє життя?

– Думаю про свою репутацію. Не багато хто захоче одружитись із вдовою.

– Не хвилюйся, це тобі не загрожує.

Не знаю через що, але якось не наважилася спитати: «Чому?» Надто страшно було почути відповідь.

– Ти не соромся, їж. Усі ці страви приготували спеціально для тебе.

– А ти?

– Я поїм пізніше.

– Тоді навіщо попросив про спільну трапезу?

– Хотів провести з тобою час, адже вже незабаром ми станемо подружжям.

– Тоді спочатку гайда дізнаємося одне про одного більше. Не поспішатимемо з весіллям.

– А що нам завадить пізнати одне одного краще після весілля?

– Ти боїшся, що пізнавши тебе, я втечу?

– Душе моя, ти в жодному разі не зможеш втекти від мене.

Ого! Навіть так…

– Я ось не розумію: ти настільки невпевнений у собі чи занадто самовпевнений?

– А ти не думай, просто їж. Ти й так надто худа.

– І яка тобі справа до моєї статури? Не подобається – не дивися, тебе ніхто не змушує.

– Хах, ми з тобою одне ліжко ділитимемо, тому мене це теж стосується. Не надто сильно хочеться відволікатися від кохання через кістки, що випирають.

– Так, це безперечно та тема, яку варто піднімати, коли я жую. Дякую.

– Завжди будь ласка, – досить мило посміхнувся красень.

Сиджу, жую і бічним зором наглядаю за нареченим. Він, як на зло, погляду не зводив.

Дратує.

– Чому саме я? Охочих на це місце достатньо, то чому ж? І як тобі вдалося вмовити моїх дядька з тіткою одним поглядом?

– Їж, Іриніє, їж. Потім поговоримо.

Він що, відьма з казки? Відгодує, а потім з'їсть?

Гаразд, зате помру ситою. Хоча в цьому житті не пригадаю, щоби голодувала. На жаль, пам'ять про ті голодні дні залишилася: темна кімната, самотність, непроглядна темрява, страх і голод. Природно, що при кожній нагоді я набивала живіт до відвалу, навіть коли очолила банду і жила в достатку.

Якщо так подумати, забуття – найкращий дар людині після смерті, адже завдяки цьому життя починається з чистого аркуша: жодних спогадів, жодного гіркого досвіду, жодних уподобань… То чому мені цей подарунок не вручили?

– Бачу, їжа тобі до смаку.

– Сподіваюся отрути там немає.

– Отрути? Ні-ні, душе моя, хіба любовне зілля.

– Так воно і є найстрашнішою і найболіснішою отрутою. Але поспішу тебе засмутити: на мене воно не подіє.

– Хтось уже намагався приворожити?

Просто на мене жодні магія чи зілля не діють. Темне джерело зжирає всі види чаклунства і будь-які отрути. Так не цікаво.

Ну, обставини, за яких я цей, були досить кумедними: забрали мене тоді, отже, від мами, забрали кудись. Відстежити не вийшло, бо я заснула в процесі, а коли прокинулася – була на руках якоїсь недоглянутої жінки. Та й узагалі зовнішність її якось відштовхувала: очі розкосі, ніс кривий, усмішка страшна… І ось ця дама запхала мені до рота пляшечку. Ні, я заради пристойності поплакала (хоча спочатку хотіла просто пофиркати), але в рот цю каку взяла. Поїла, заснула, а наступного ранку прокинулася.

Розплющую очі, бачу радісну моську і чомусь усміхаюся. Жінка у відповідь як закричала, відстрибнула і гайда щось промовляти. І очі такі злякані були… Від цього я ще сильніше усміхатися захотіла.

Вона знову мене нагодувала, уклала і задоволена пішла… А я, гадина така, знову через якийсь час прокинулася!

Після десятої спроби, коли бідна жінка зі злості стіл перевернула, до мене прийшов здогад, що вона отруїти мене хотіла. Звичайно, їй я нічим допомогти не могла, але скрутити мені шию або заколоти ножем вона мене не намагалася, що було дивним.