Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Беруші — це добре, але якщо все одно вже відволікся і перервав процес, чекати, поки мозок знову налаштується на роботу… що зовсім не факт… немає сенсу. Краще зайнятися чимось корисним. Наприклад, сходити до магазину. Холодильник уже два дні як натякає, що він не чарівна скатертина-самобранка і по щучому велінню годувати мене не буде.

Небажання, але є таке слово «треба».

Змінюю домашній одяг на вуличний. Туфлі на черевики... Якийсь час дивлюсь на куртку. Взагалі, надворі середина серпня. Але з цими космічними катаклізмами, і погода як збожеволіла. То стовпчик термометра ледве в шкалу влізає, то як сьогодні, навіть до двадцяти не добирається. Ще й дощ мрячить із самого ранку. Загалом, той випадок, коли співчуваєш господарям собак.

Коліна вже заздалегідь злегка поскрипують, протестуючи проти незапланованої прогулянки, безпардонно нагадуючи про вік і, що мені не тільки спускатися, а й підніматися.

Будинок наш до Першої світової збудований, і тоді такими здобутками цивілізації як ліфт ще масово не користувалися. А за совітів і на думку нікому не спало щось змінювати, хоча архітектура дозволяла. Але товариші не пани, можуть і пішки. Ноги не зітруться.

Моя квартира на третьому поверсі, тож особливих проблем немає. Навіть навпаки. Добре… Хоч якась зарядка. А коліна... Вони вже років десять поскрипують. Нічого не вдієш. Сидяче-лежачий спосіб життя. Він же ж винен і в тому, що зайва вага з регулярністю річного циклу додається. Особливо за осіннє-зимовий сезон. Начебто і не налягаю на масне, солодке та страви з борошна, а все одно, що не рік — плюс два-три кілограми приросту в живій вазі.

«Лідка — шльондра! Ти ще пошкодуєш!» — повідомила мені свіжа настінна творчість на другому поверсі. Дивно. Ще вчора стіна була чистою.

Нашкрябано поспіхом, квапливо, через що остання «Ш» більше схожа на «Щ». Але суть послання донесено. Розпачливий зойк скривдженої та ображеної душі, яка не змогла тримати у собі пекучого болю.

Просто перед носом відчинилися двері сьомої квартири, і з них вийшла та, кому й було адресовано послання.

Трохи дрібнувате дівчисько років шістнадцяти. Нічого особливого, але вже цілком розвинена, щоб привертати чоловічу увагу та викликати в душах ровесників такі бурі почуттів. Плюс привабливе тією неповторною красою юності миле личко і золотисте волосся, що густими хвилями спливає на плечі. Сьогодні зібране у хвіст.

— Доброго дня, дядьку Михайле, — блимає на мене зеленими очиськами.

— Привіт, сусідко... Ти куди на ніч намилилася?

— На ніч?! — В зелених вирах непідробне здивування.

От же ж… Зовсім заплутався. Це в моєму романі зараз ніч, а насправді навіть не пів на шосту. Хотів було зам'яти жартом, але дівчина саме побачила напис і видала таку тираду, що я тільки гмикнув. Подібний набір епітетів і бригадир вантажників охоче взяв би на озброєння, а в друк і найтолерантніша цензура не пропустить.

— Придурок… — виокремив я з лайливого єдине пристойне слово. Варто б зробити зауваження, але підліткам слова дорослих, що протяг. Війнув і забули. Навіть вигляду не зроблять, що почули.

— Буває, — киваю співчутливо, але Лідка вже не звертала на мене уваги, зосереджено затираючи послання. Має право. Тому що це особисте і нічого всім читати.

Набряклі від вологи двері відчинилися з натугою. Наче теж не хотіли залишати затишне місце. У під'їзді сутінки густіші, вікна, за загальним рішенням мешканців, заклеєні цупким папером. Зовні — мокрі дерева, що мерзлякувато щуляться. Посірілі від вологи стіни... Низьке, наче ось-ось впаде на голову, похмуре небо, яким повільно повзуть важкі хмари. А сонце, якщо й визирне, то одразу ховається, як пацієнт у лікарні, що випадково зазирнув не в той кабінет і побачив, що то морг.

Дощ не густий, але неприємний. Ще й такий крижаний, наче навпіл зі снігом падає. Хоча, сніжинки тепліші. І це ще без вітру. А якщо задує — до кісток протинає, не дивлячись на теплу куртку.

Одне тішить, від магазину до мого дому — за ріг завернути і перейти вулицю.

Усередині магазину тепло та затишно. Біля каси зібралася невелика черга. Очевидно, не в одного мене продовольча криза і вільний час.

Звично простую у бік морожених товарів. Пельмені наше все. І перше, і друге… Залишив більше води після варіння — зупа. Зцідив всю і додав майонезу — друге. Причому чудово збалансоване. Тут тобі й повільні вуглеводи, і білки, і жири. А якщо підсмажити і зі сметанкою — то взагалі царська трапеза. Ну, а те, що щоденна — це брехня. Я і яєчню посмажити можу. Та я взагалі можу що завгодно, хоч борщ, хоч чанахі… Але заради кого час витрачати? Кого пригощати? А пельмені — і дешево, і сердито. І часу не забирає. Навіть посуд мити не треба. Тарілку облизав, а каструля все одно та сама.

Так... три кілограмові пакети — це на тиждень. Пачка майонезу. Пачка сметани. Батон. Три пакети молока. Пачка масла. Десяток яєць. Пляшка мінералки… Пляшка горілки.

Взагалі, я не п'ю ... Але, чарочка-друга і для шлунка корисна, і антистрес. Все краще, ніж ковтати таблетки… Червоне вино також добре, але де його взяти? Не цю ж хімію, що на вітрині, пити? З дитинства анекдот пам'ятаю, про те, що Іспанія та Франція купували в СССР червоні вина. Цистернами... Для того, щоб паркани фарбувати. Уже давно довкола інша країна, і життя — а якість вин, незалежно від етикетки, той самий. Ні, ті, котрі вартують як половина мінімального заробітку, пити можна. Але ж у нас не всі депутатську платню отримують.