Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Гуцикаючи на могутніх руках сонного Микулку, з темряви вигулькнув Манюня, він же Демко Триголовий. Почувши останні Байлемові слова, Демко широко усміхнувся.

— А що тут довго радитись? — мовив він. — От зараз перекусимо і вдаримо на Зарембу так, що од нього та його паненят тільки курява здійметься!

Дід Кібчик зміряв онука таким поглядом, наче той бовкнув якусь дурницю.

— Ні, це не те! — різко кинув він.

— Це ж чому, діду? — здивувався Демко.

— А тому, що підняти на цього звіра шаблю, то все одно, що підняти шаблю на київського старосту.

— То й нехай, — зневажливо пирхнув Демко.

— Ти нас, діду, своїми старостами не лякай, — підтримав Демка Грицик. — Нам зараз ніхто не страшний.

— Маєш рацію, — підхопив Демко. — І якщо той київський староста захоче заступитися за Зарембу, ми й на нього підемо. А що? Перед нашими хлопцями зараз мало хто може встояти.

Дід Кібчик зітхнув.

— Так то воно так. Тільки ви забуваєте, що за київським старостою сам великий князь стоїть.

— Та що нам той великий князь? — Демко Триголовий, схоже, розійшовся не на жарт. — У нас он свій не менший. Князь Глинський! Бачили б ви, діду, як від нього татари чесали. А від тих татарів, самі відаєте, сьогодні вся київська земля тремтить. І не тільки вона.

Зненацька Микулка запхикав і почав пручатися.

— Аа-а, — заспівав Демко густим, як Барвінкове гарчання, голосом і заходився гойдати синка туди-сюди. — Гойда-гойда-гойдаша, де кобила, там лоша…

— Обережно, — стривожився дід Кібчик. — Це тобі не довбня, щоб нею розмахувати. Ет, сила є, а розуму катма, — зітхнув він. — Що в мого Демка, що в тебе, Грицику.

— Це ж чому, діду? — радо поцікавився Грицик.

— А тому, що тут думати треба. От підете ви на Зарембу чи й на сам Київ, а взавтра що буде, знаєте?

— Ні, — перестав співати Демко.

— А варто було б знати, бо татарва може скористатися тим, що ви бозна-де махатимете своїми шаблюками, і налетить, як та сарана. І що тоді з нами буде? З цим малим, — він кивнув на Демкового сина, — з його матір’ю, воронівцями, лящівцями, з усім краєм нашим?

Запала довга мовчанка.

— То що ви, діду, порадите? — нарешті подав голос Василь Байлем. — Скоритися тому Зарембі, чи як?

— Тю на тебе! — скипів Кібчик.

Байлем криво осміхнувся.

— А далі що? — поцікавився він.

— Далі? — дід Кібчик обіперся підборіддям на свого ціпка і задумався. — Якби ж то знаття, що буде далі… Мабуть, вам треба поскаржитися на Зарембу. Тому ж старості київському чи й вище.

— А допоможе?

— Хтозна, але спробувати можна. Ви все ж таки сила, з якою треба рахуватися.

— Ага. І доки там будуть розбиратися, Заремба нас усіх на палі пересадить… — Василь зітхнув. — Ні, мені це не підходить. Я краще знов у плавні подамся. А ти чого мовчиш, Пилипе? — розвернувся він усім тілом до Швайки.

Швайка по-змовницьки зиркнув на Грицика. Той кивнув. Я вже завважив, що вони навчилися розуміти один одного без слів.

— Ви ось що, — почав Швайка. — Ви нічого поки що не робіть. Ми самі побалакаємо з тим Зарембою, — сказав Швайка.

Байлем недовірливо скліпнув очима.

— Як же ви з ним побалакаєте, коли навколо нього з ранку до ночі крутиться охорона? — поцікавився він. — Його, кажуть, навіть до вітру одного не пускають.

— Нічого, щось та придумаємо, — пообіцяв йому Швайка і підвівся. — Ну як, хлоп’ята, — звернувся він до нас, — готові в дорогу?

Ми з Барвінком радо замахали хвостами. Що-що, а в дорогу ми завжди були готові!

І знову нас понесло в глупу ніч. Слідом за нами розсипом тупотіло кілька десятків воронівських хлопців — тих, у кого були найпрудкіші коні. Байлем скакав поруч зі Швайкою і все бідкався, що ми можемо не встигнути.

— Та замовкни ти нарешті! — не витримав Грицик. — Бо ще й справді накаркаєш!

— Тіпун тобі на язик! — обурився Байлем.

Під обід ми вихором влетіли у Воронівку й остовпіли. Над селом стояла незвична тиша. Не мукали корови, не диміло з димарів, не валували собаки. Навіть кури з качками — і ті, здається, щезли.

— Невже Заремба нас обігнав? — зойкнув хтось із молодих козаків.

А от Байлем став на диво спокійний. Він навіть усміхався.

— Та ні, — відказав він. — Усе гаразд. Худобу загнали в лісові нетрі, а люди в очеретах ховаються.

Потому він наблизився до стрімкого урвища, вклав у рот два пальці і свиснув так, що нам із Барвінком аж у вухах залягло. А Байлем набрав повітря в груди і знову засвистів — але вже інакше, з переливами.

І в ту ж мить очерети вибухнули верескливим різноголоссям. А тоді з них вигулькнуло безліч плоскодонок. Вони з розгону вганялися у м’який луговий берег, а з них вискакували жінки, діти, діди і радісно кидалися до нас. Невдовзі зчинилося таке юрмище, що ми з Барвінком відбігли вбік, аби нам не відтоптали лапи.

Невдовзі до неба злинули десятки димів — то господині кинулися готувати обід, щоб пригостити нас. Проте Швайка відмовився від пригощання.

— Потім, — сказав він. — А ви, хлопці, — звернувся до парубків, що прибули з нами, — не дуже засиджуйтеся біля казанів, бо люди Заремби можуть наскочити будь-якої миті.

— Нехай налітають, — відказав Володко Кривопичко, принюхуючись до казанів. — Цікаво буде бачити, як вони залопотять назад.

— Тільки без бійки! — попередив його Швайка. — Можете помахати шаблями перед їхніми мармизами, але боронь Боже їх кривавити!

Він ще раз нагадав Байлемові, щоб той негайно виставив дозори на всіх шляхах, якими могли прибути люди Заремби, затим кивнув Грицикові, свиснув нам із Барвінком, і ми рушили з села.

— Ви куди? — навздогін нам вигукнув хтось із воронівських.

— Та трохи прогуляємось, — безтурботним голосом відказав Грицик.

За першим же переліском, що відділяв Воронівку від решти світу, ми побачили чималеньку ватагу озброєних вершників. Вона щільним натовпом трюхикала по курній дорозі в наш бік.

— Ти ба — Зарембові зарізяки, — спокійно, наче мовилося про зграю куріпок, зазначив Грицик. — Як гадаєш, десятків зо два набереться? — спитав він Швайку.

— Може, навіть і більше, — прицілився поглядом Швайка і звернувся до нас: — Нумо, хлоп’ята, притьмом у кущі!

Ми з Барвінком миттю злетіли з дороги і, скрадаючись, подалися назирці за нашими друзями. А ті їхали