Читати книгу - "Де поховані мрії?, KoХанна"

я відчуваю каяття 

за те, що час не цінувала, 

за те, що все своє життя 

на післязавтра відкладала. 

Я біжу крізь високу, висохлу від розпеченого сонця, траву. Тут немає стежок, бо майже немає людей. Трава врізається в мою шкіру, дряпає її, але мені не боляче.

Світле волосся кольору пшонинці переливається і мчить слідом за мною. 
Посмішка не сходить з обличчя. Божевілля! Ноги мчать швидше, я заплющую очі і вдихаю в легені стільки повітря, скільки вдається. Чому у людей такі маленькі легені? Я хочу забрати це повітря з собою додому та дихати ним, коли мені стане сумно.

Я біжу так швидко, що вже не контролюю своїх рухів, ноги перетворюються на шкіру із сотнями подряпин. Серце вискакує, і я зупиняюся. Далі бігти нікуди, там урвище. А за ним шум хвиль небесного кольору. Я сміюся, піднімаю руки вгору і кричу, так що здається сама зараз оглухну від цього крику. Як мені добре.

Невже це відбувається зі мною? Чому я така щаслива тут? Сльози, сміх та голосний крик. Схоже на істерику. Можливо це вона. В мене істерика від щастя. 

У мене стільки емоцій, моє тіло не витримує всіх почуттів, тому їхню частину я передаю Всесвіту. Я дарую частину свого кохання і частину свого щастя світу навколо. Тоді мені здавалося, що тієї сили вистачить, щоб знову запалити сонце, якщо воно згасне. Тоді я і подумати не могла, що те місце, де я була така щаслива, знищать і я більше не зможу пробігти тими ж стежками.

***

Що за хрусткіт?

Горить. 

Палає. 

Вариться 

у серці почуття. 

Кричить. 

Не плаче. 

Свариться. 

Гойдається душа. 

Надворі небо хмариться, 

йде обертом життя. 

Здається, щось ламається 

І це, ймовірно, я..

***

Твоє серце ще відчуває?

Коли очі не бачили неба 

Я його малювала на стелі 

Мені більше нічого не треба 

Тільки дайте листи з аквареллю  

Намалюю усе, що згадаю 

Але бачити більше не хочу. 

Мені байдуже як виглядаю 

Кожен ранок та кожної ночі.  

Та чому ж моє серце спокійне? 

Я не знаю. Нічого не знаю . 

Тільки дайте води і снодійне 

Уві сні я хоч щось відчуваю.

***

Це я, чи не я?

Поясніть, як встигаєте жити? 

На роботу зібратися, кави попити. 

Про життя з перехожими поговорити, 

Без бажання, себе ж, кожен вечір втопити. 

Як це жити щасливе життя? 

Кожен ранок я беньки свої відчиняю 

І зі сну, як скажена, себе відриваю. 

Та навіщо роблю це і досі не знаю 

Але кожного дня я до себе питаю: 

"Ось сьогодні то я? Чи не я?" 

О десятій годині сиджу на роботі 

Три години працюю, а далі обід 

Я собі так набридла, що вже до нудоти 

Може вже і до мене прийде той Аїд? 

Ще чотири години, а може і шість,  

я дивитимусь в пікселі мого екрану 

Де би я не була, але чую шо скрізь 

Все мені заважає, навіть спинка дивану 

І сиджу у кімнаті, на самоті 

та не можу стерпіти того, що почую, 

Як я дихаю голосно, та в голові 

я безбожно себе й безумовно дратую. 

Тож, сьогодні то я? 

Чи не я?

***

Ну шо, коли?

У нас були плани на завтрашній день, 

Але я, нажаль, захворіла. 

В суботу не можу, за планом мігрень. 

В неділю - важливе діло.  

Вівторок не кращий день по зіркам, 

Астролог сказав - відпочинок. 

У середу буду далеко.. не там. 

І звісно ж, що не в понеділок. 

 От п'ятниця, вечір - чудова пора. 

Але...я збираюсь напитись. 

Компанія? Ні, я буду сама. 

Від себе, нажаль, не подітись

***

Яке воно, життя без даху?