Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Я сів за стіл. Очі розбігалися. Мав просто звірячий апетит. Вже потягся до вареників і сметани, як помітив, що домовик залишився стояти перед столом і дивитись на мене.

– Емм ... Парамон. Я в жодному разі не хочу тебе образити, просто не знаю поки що всіх традицій спілкування з домовиками, але мені було б приємно розділити цей стіл з тобою. Якщо хочеш і можеш – сідай, разом поїмо.

– Розумію, Господарю, ти не знайомий із нашими звичаями. Розповім, що знаю, а там – і сам багато іншого дізнаєшся. Тим більше, з Очами… – Підморгнув мені чарівний дід.

– І перше, що я тобі розповім, – продовжив він – це те, що для домовика велика честь сидіти за одним столом з обдарованим. Найчастіше ми в себе їмо, за грубкою. Однак та їжа, яку ми готуємо, для нас не ситна.

– У якому сенсі не ситна? – Завмер я, так і не донісши обмазаний сметаною вареник до рота.

– Цю їжу ми для вас, людей, готуємо. Вона призначена вам. А домовики, напроти, харчуються тим, що готують люди. – Сказав Парамон похнюпившись, ніби йому ніяково пояснювати такі речі мені.

Чорт забирай! Ну звичайно! Вмикай мізки, Вікторе! «Гостинці домовику», що залишаються в народних повір'ях. Піали з молоком та хліб за грубку. А також поширені у ведичному родянстві так звані треби. Домовик не може їсти свою їжу. Інакше це якийсь вічний двигун, який абсолютно не залежить від людей, виходить…

– Стривай, Парамон. Один момент. – Я підвівся з-за столу і кинувся до холодильника. Відчинив. Такс. Молоко. Відпадає відразу – бачу, термін придатності минув ще 2 дні тому. Потрібно викинути. Залишилася сковорідка з моєю смаженою картоплею і, власне, суп із котлетами. Окремо, звісно.

Зупинившись на картоплі з котлетами, я взяв усе необхідне, зачинив двері холодильника та пішов на кухню. Насипав їжі в тарілку, поставив грітися на хвилини три і обернувся до домовика нарешті.

– Вибач, але треба трохи зачекати. – Сказав я під акомпанемент власного шлунку, який так і не дістався до заповітної їжі. – Слухай, Парамоне. А вас тут у Харкові багато?

– Ти зара про домовиків? Чи чарівних створінь взагалі?

– Я вже зрозумів, так, що є безліч різних ... чарівних створінь, дякую. Проте, я саме про домовиків.

– Раніше більше було. Звісно, ​​сім'ї обдарованих обов'язково намагаються завести домовика у будинку. І допомога в господарстві і якась додаткова охорона, і взагалі – престижно мати домовика у своїх володіннях. – Говорячи це, Парамон статечно погладжував бороду і ніби навіть зростом став вищим. Самопіар – штука тонка.

– Зрозумів, зрозумів. Не сумніваюся, що домовик – незамінний і необхідний. – Сказав я, посміхнувшись. – То скільки все-таки вас у місті? Хоч приблизно.

– Та ти це краще мене дізнатися можеш, Вікторе! Досить навчитися дивитися. Близько пари десятків, гадаю.

– Пари десятків?! – Я дістав з мікрохвильової печі тарілку і поставив її навпроти свого місця за столом. Потім набрав у грановану склянку води – і поставив поруч, зробив жест, що запрошує.

– Ну так, кілька десятків. – Обережно, з вдячністю кивнувши мені, домовик сів за стіл. – Причому п'ятеро точно з Господарями.

– А решта? – Тепер я вже міг їсти. І нехай неввічливо їсти і ставити питання, але зараз не та ситуація, щоб дотримуватися етикету. Принаймні загальнолюдського етикету.

– Інші – як я, Вікторе. Колись служили магам чи людям, які знали, як пригощати домовика, як просити в нього допомоги та інше. Але втративши знання, люди втратили можливість спілкуватися. Як мої нинішні – Іванови. Ще буває, що колишня дивна сім'я вимерла, але дивний дух виявився настільки сильним, що продовжує підживлювати домовика. І він чекає роками нових господарів, сподіваючись, що ті знатимуть, як з ним спілкуватися.

Закінчив свою промову домовик набагато тихіше, ніж почав. Видно, що його такий стан речей пригнічує. Треба було щось зробити.

– Мммм ... Парамон. – Обережно почав я. – Якщо я, зі своїм даром, можу хоч чимось допомогти тобі та твоїм побратимам – ти тільки скажи. Я постараюся.

– Допомогти? – здивувався домовик, слабо посміхнувшись. – Що ж, може, й можна, я подумаю, чого можна зробити...

– До речі, – раптом відвідала мене ідея, – наскільки я розумію, ти з тих, у кого господарі через віки просто втратили знання про спілкування з домовиками. Але будинок є і рід їх живе. Тому ти й залишився, га?

– Так, все так, Ха... Вікторе.

– Так у цьому й питання! – Продовжив я. – Як я можу бути твоїм Хазяїном за живих представників родини Іванових? Адже ми з дружиною взяли в оренду в Алли Іванової цю квартиру. Вона не наша.

– Богдан Іванов, старший у родині Іванових зараз, мав дізнатися моє ім'я раніше за тебе, Вікторе. Тоді все було б дійсно так. Я б служив їм, а ви були б просто їхніми гостями для мене. Проте, твої Очі змінили все… Та й не було надії, що Іванови дізнаються про мене. – Тяжке зітхання.

– Але за фактом, виходить, у тебе зараз двоє господарів? Старший серед Іванових і я?

– Виходить так. Але наказувати можеш тільки ти, бо знаєш моє ім'я. А зв'язок з Івановими залишився лише через цю квартиру.

– Тобто, – зрозумів я, – якщо ми з Дашею її у них викупимо, то ти залишишся з нами і будеш повністю відв'язаний від Іванових?