Читати книгу - "Учень Відьмака"

Я глибоко вдихнув і переліз через паркан. Ми дерлися нагору в темні зарості, де між деревами не пробивалося світло світанку. І чим вище ми підіймалися, тим холодніше мені робилося, скоро мене трусило. Це був такий холод, від якого проймає дрібне тремтіння і волосся на потилиці встає дибки. Як попередження, що тут щось не так. Я вже знав із минулого, що з таким холодом наближається щось потойбічне.

Щойно ми вийшли на саму вершину, я побачив їх унизу, на другому боці схилу. Їх було не менше за сотню, по два чи три на кожному дереві — у важких чоботах та в солдатській формі, підперезані широкими шкіряними поясами. Руки в усіх були зв’язані за спиною, але не всі змирилися. Хтось відчайдушно сіпався і пручався — над такими гілки здригалися й підскакували. Хтось безвольно висів й обертався на мотузці за вітром то в один, то в інший бік.

Я дивився на них, і тут мені прилетів такий вітер в обличчя, лютий і крижаний, що точно не з цього світу. Дерева низько схилилися і стали губити листя. За кілька хвилин усі листки покрутилися, впали і гілля стояло голе. Коли вітер ущух, Відьмак поклав мені руку на плече і повів мене ближче до мертвяків. Ми зупинилися ледве за фут від першого.

— Глянь на нього, — наказав Відьмак. — Що ти бачиш?

— Мертвого солдата, — у мене голос дрижав.

— Скільки йому на вигляд років?

— Не більше за сімнадцять.

— Добре. Молодець, хлопче. А зараз скажи мені — тобі страшно?

— Трохи. Мені не подобається так близько до нього стояти.

— Чому? Боятися нічого. Ніщо тобі не зашкодить. Подумай, як йому було. Думай про нього, а не про себе. Що він, мабуть, відчував? Що було гірше за все?

Я спробував поставити себе на місце того солдата та уявити, як він померав такою смертю. Біль і страшна боротьба за подих. Але могло бути ще гірше…

— Він знав, що вмирає і що ніколи не вернеться додому. Ніколи більше не побачить своїх близьких, — сказав я Відьмакові.

І такий на мене напав через це жаль. Щойно це сталося, мертві потрохи почали танути у повітрі, поки ми не лишилися з Відьмаком на пагорбі самі. Листя знову вкривало пусті дерева.

— А тепер що ти відчуваєш? Далі страшно?

Я похитав головою.

— Ні, — сказав я. — Сумно тільки.

— Добре, хлопче. Ти вчишся. Ми — сьомі сини сьомих синів, і ми бачимо те, що не бачать інші. Але іноді цей дар обертається на прокляття. І коли нам страшно, деякі істоти можуть живитися нашим страхом. І тоді стає ще гірше. Тому треба зосередитися на тому, що бачиш, і забути про себе. Завжди допомагає.

Відьмак вів далі:

— Хоча вони здавалися страшними, хлопче, це лишень примари. — Зробити з ними нічого не можна, самі з часом розвіються. Років за сто нічого тут від них не залишиться.

Мені засвербіло розповісти, як мама колись знайшла, що з ними можна зробити, але я змовчав. Зле починати стосунки з вчителем із суперечок.

— А от якби вони були привиди, то була б інша річ, — продовжив Відьмак. — Із привидами можна поговорити та пояснити їм, що до чого. Допомогти привиду усвідомити свою смерть — дуже добрий вчинок, для них це важливий крок для переходу в інший світ. Зазвичай привид — це розгублений дух, який на цій землі як у пастці і не знає, що трапилося. Вони часто мучаться. Знову ж таки, є й такі, що мають чітку мету, може, вони захочуть щось тобі розповісти. Але примара — це тільки фрагмент душі, яка перейшла в кращий світ. От і все, що воно таке, хлопче. Усього лише примари. Ти бачив, як змінилися дерева?

— Листя опало, і настала зима.

— Ну, листя вже повернулося. Отже, то була картина з минулого. Нагадування про зло, яке іноді коїться під цим небом. Зазвичай, якщо тобі стане сміливості, вони тебе не побачать і нічого не чують. Примара — як відображення у ставку, коли людина вже пішла, а воно ще залишилося. Розумієш, про що я?

Я кивнув.

— Добре, із цим розібралися. Час від часу ми маємо справу з мертвими, то краще до них звикай. У будь-якому випадку, ходімо. Дорога далека. Ось, неси відтепер ти.

Відьмак передав мені велику шкіряну торбу й рушив назад до пагорба, не озираючись. Я перейшов за ним слідом через вершину, і ми спустилися через ліс до дороги — довгого сірого шраму поміж латок зелених і коричневих полів, що звивався кудись на південь.

— Бував уже десь поза домом, хлопче? — гукнув Відьмак мені через плече. — Побачив графство?

Я зізнався йому, що не бував далі місцевого ярмарку за шість миль від батькової ферми. То була найдальша подорож у моєму житті.

Відьмак буркнув щось собі під ніс і похитав головою. Я зрозумів, що він не дуже задоволений моєю відповіддю.

— Ну, то відсьогодні починаються твої подорожі, — сказав він. — Підемо на південь до села Горшо. Це трохи більше за п’ятнадцять миль, якщо навпростець. Дістатися мусим до сутінків.

Я чув про Горшо. Це було гірниче селище з найбільшими вугільними складами на все графство. Там зберігалося вугілля з десятка навколишніх шахт. Я ніколи не думав, що колись туди втраплю, і мені було цікаво, яка така справа могла бути у Відьмака в такому місці.

Він узяв шалений темп, широко й легко крокуючи. Уже скоро я ледве за ним встигав. До того ж, крім власного клунка з одягом та речами, я ніс його велику торбу, яка щохвилини видавалася мені важчою й важчою. І тут, як на зло, припустився дощ.

Десь за годину до полудня Відьмак різко спинився. Обернувся й поглянув на мене уважно. Я вже відставав від нього на десять кроків, ніг під собою не чув і став накульгувати. Ми йшли земляною стежкою, яка стрімко перетворювалася на болото. Щойно я нарешті порівнявся з ним, перечепився, вдарився пальцем на нозі, послизнувся й мало не впав.

Відьмак цокнув язиком.

— Паморочиться, хлопче? — запитав він.

Я похитав головою. Хотілося опустити руки й трохи відпочити, але негоже було ставити його торбу в