Читати книгу - "Голос за стіною. Записки з театру, Fata Morgana"

— Гнате?

Та по той бік тихо. І ця тиша віддає холодом, пронизуючи до самих кісток.

— Гнате? – ще раз гукаю мого привида, а коли знову не отримую відповіді, тихо зітхаю.

Сідаю за стіл, гортаючи сторінки “Кассандри” й думаю про себе, чому ж мене перебили й не стали слухати до кінця? Вчора вночі, після моєї останньої, генеральної репетиції, Гнат сказав, що я виконую ці слова ідеально, і що колись публіка обов’язково почує їх з великої сцени саме з моїх вуст.

Різким рухом загортаю книжечку та, опустивши на неї голову, дозволяю собі не голосний і розпачливий плач. Плачу довго й зі смаком, навіть не намагаючись стримати шалений потік сліз, і  тільки зрідка пересмикую плечима та роблю хриплий вдих.

— Марічко? – чую через годину чи дві з-за стіни жвавий та повен щирої цікавості і надії голос Гната. – Як твоє прослуховування?

Довго мовчу перш, ніж глухо сказати:

— Мене не взяли. Сказали, що профнепригодна.

— І... Як плануєш діяти далі?

— Не знаю. – чесно відповідаю я. Голос кволий та сівший від довгого ридання.  – Повернуся додому. Вибачусь перед матір’ю. 

— Тобто ти збираєшся здатися після першої відмови? – з погано прихованим здивуванням і несподівано палким обуренням вигукує Гнат. А я намагаюся уявити вираз його обличчя у цей момент. Чомусь мені здається, що він кумедно зводить темні чи світлі брови, коли хмуриться.

— А що ще мені робити?... – ледь чутно шепочу у відповідь, відчувши як мрія розлітається над моєю головою сизим попелом. А потім зненацька переходжу на крик повний відчаю: – Я навчалася у найкращих викладачів, і все одно провалилася! Не впоралася, мов справжнісінька бездарність!...

В розпачі закриваю обличчя руками й знову тихо плачу, ховаючи червоні очі не зрозуміло від кого. Почуваюся повною нездарою.

Гнат довго мовчить, а я чую як він ходить по своїй кімнаті, міряючи підлогу нервовим кроком.

— Знаєш, що скажу тобі? – трохи згодом каже він, і голос його — сама рішучість та щира чоловіча мудрість. – Більшість талановитих людей не стали відомими не тому, що бездарності. А тому, що здалися надто рано. Ми с тобою не станемо відомими не тому, що мої вірші комусь не подобаються, і не тому, що ти не з тими емоціями цитуєш Міріам. Ми з тобою програємо цю боротьбу, лише якщо здамося. Розумієш в чому суть?

Слухаю його з затаєним захопленням та нарешті віднімаю руки від лиця. Дивлюсь задумливо на  стіну так, неначе можу побачити крізь цеглу й паперові шпалери Гнатове обличчя, його очі блакитні чи карі з німим питанням у їхній глибині.

Зненацька повністю проникаюся сенсом його слів та підіймаю голову від столу. 

Роблю абсолютно новий вдих, сміливий та відчайдушний.

— Так. – натхненно шепочу я. – Маєш рацію.

— Тож, поставлю питання ще раз. Як плануєш діяти далі?

— Піду на ще одне прослуховування. З “Одержимою”. 

— А якщо знову відмовлять? – питає хитрий Гнат, а я вже по вінця наповнена тою рішучістю, якою він так вправно заразив мене.

— Піду в інше місце ще раз. Втретє точно пощастить.

— Такий настрій подобається мені більше. – підозрюю, усміхається він.

— Дякую. – пошепки кажу стіні.

Так щиро й по справжньому, що у самої перехопило подих від думки, що, мабуть, вперше в житті я так вдячна комусь за звичайні слова. Утім, ці не були для мене звичайними. І сам Гнат не був таким.

І знову ми розбазікались до пізньої ночі.

— Слухай, а ти ж уже знаєш нашого сусіда? – раптом згадується мені. Його відсутній вираз очей все не йде мені з голови з самого ранку. Не здивуюся, якщо то він мене зурочив. – Того, в опіках?

— А що? – якось підозріло цікавиться Гнат.

— Нічого. Лишень... Господи, він так лякає мене. 

— Ну-у... Ти не суди за зовнішністю. Як то кажуть, книгу за обкладинкою не обирають. Може, він не такий вже й поганий. Тим більше, один із нас. Теж... – Гнат раптом затнувся. – Пише. Ти сама казала.

— Так, ти правий. – поспіхом погоджуюся я, але все ж знову тяжко зітхаю, приклавши кулак до грудей. – Але він такий страшний. Як погляне на мене, так в мене аж все холоне в середині. 

— Я розумію. – якось понуро відгукнувся після довгої паузи мій привид. – Розумію.