Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

Говен шепнув щось сержантові. З рушниць зняли солому. Дванадцять гренадерів вишикувалися за рогом провулка. Сім барабанщиків підняли палички, чекаючи команди.

Артилерія стріляла з невеличкими перервами. В одну з таких перерв Говен махнув шаблею і крикнув гучним голосом, що прозвучав у тиші як сурма:

— Двісті чоловік праворуч, двісті ліворуч, решта прямо вперед.

Пролунав залп з дванадцяти рушниць, сім барабанів забили в атаку.

А Говен кинув страшний крик синіх:

— У багнети! Коли!

Ефект був нечуваний.

Вся ця селянська маса, почувши ворога за спиною, уявила, що на неї йде нова армія. В той самий час республіканська колона, що лишилась під командою Гешана в кінці великої вулиці, теж забила в барабани і кинулася на барикаду. Вандейці опинилися між двома вогнями. Почалася паніка, а в паніці постріл з пістолета лунає як постріл з гармати, собачий виск здається лев’ячим ревом; паніка перебільшує все. До того ж селянин лякається так само легко, як спалахує від іскри солома, і як солома, спалахнувши, враз розгорається пожежею, так страх селян перетворюється в панічну втечу. Важко уявити собі, як вони втікали.

За кілька хвилин ринок опустів. Перелякані селяни кинулися врозтіч, офіцери нічого вже не могли вдіяти, Іманус даремно застрелив двох чи трьох утікачів, крик «Рятуйся, хто може» не втих. І вся ця армія, просіявшись крізь сітку провулків, як борошно крізь сито, висипала в чисте поле з хуткістю хмари, гнаної ураганом.

Одні тікали на Шатонеф, другі на Плерге, треті на Антрен.

Маркіз де-Лантенак бачив цю панічну втечу. Власноручно заклепавши гармати, він пішов останнім, повагом і спокійно, кажучи:

— З селянами нічого не вийде. Нам потрібні англійці.

IV. ЦЕ ВДРУГЕ

Перемога була цілковита.

Говен обернувся до людей з батальйону Червоного Ковпака і сказав їм:

— Вас двадцять, але ви варті тисячі.

Похвала начальника в ті часи була як орден.

Гешан, посланий Говеном переслідувати втікачів, привів багато полонених.

Запалили факели і стали обшукувати місто.

Ті, що не встигли втекти, здалися. Велику вулицю освітили факели. Вся вона була завалена вбитими й пораненими. Кожен бій закінчується звичайно дрібними сутичками. І тепер кілька купок одчайдушних сміливців ще змагалися. Їх оточили, і вони склали зброю.

У божевільному розгардіяші загальної втечі Говен помітив одного хороброго: моторний і дужий, він бився, прикриваючи втечу інших, а сам не тікав. Він на диво вправно орудував своїм карабіном, то стріляючи з нього, коли встигав, то відбиваючись прикладом, так що врешті карабін розлетівся на шматки. Тепер він тримав в одній руці пістолет, у другій — шаблю. До нього не наважувалися підступити. Раптом Говен побачив, що він захитався і притулився спиною до однієї з колон на великій вулиці. Цей чоловік був, очевидно, поранений. Але й поранений він тримав шаблю та пістолет. Говен узяв свою шаблю під пахву і підійшов до нього.

— Здавайся! — сказав він.

Чоловік пильно дивився на Говена. З-під його куртки текла кров, утворюючи калюжу біля ніг.

— Ти мій полонений, — продовжував Говен.

Чоловік мовчав.

— Як тебе звати?

— Мене звуть Танець-у-пітьмі.

— Ти молодець, — сказав Говен.

І простягнув йому руку.

Та чоловік відповів:

— Хай живе король!

І, зібравши рештки сил, він підвів обидві руки і одною вистрелив у Говена з пістолета, а другою замірився, щоб ударити шаблею по голові.

Він зробив це із спритністю тигра. Але хтось був ще меткіший за нього. Це був вершник, що прибув за кілька хвилин перед тим і мовчки спостерігав цю сцену, ніким не помічений. Побачивши, що вандеєць підняв пістолет і замахнувся шаблею, він кинувся між ним та Говеном. Якби не цей чоловік, Говен був би мертвий. Куля влучила в коня, удар шаблею дістався вершникові, і обоє впали. Це сталося за одну мить.

Знесилений вандеєць повалився на брук.

Шабля розсікла незнайомцеві лице. Він лежав на землі непритомний. Кінь був убитий.

Говен підійшов і спитав, вдивляючись у незнайомого:

— Хто це такий?

Кров заливала лице пораненого, роблячи з нього червону маску, розпізнати його було неможливо. Видно було тільки сиві вуса.

— Цей чоловік врятував мені життя, — продовжував Говен. — Чи не знає його хто-небудь?

— Командир, — сказав один із солдатів, — цей чоловік тільки що прибув до міста. Я бачив, як він під’їхав. Він прибув з боку Понторсона.

Підбіг старший лікар експедиційної колони з інструментами в руках. Ранений усе ще був непритомний. Лікар оглянув його і сказав:

— Рана не важка. Це пусте. Ми зашиємо рану, і через тиждень він одужає. Але удар добрячий.

Незнайомий був у плащі, підперезаний трикольоровим поясом. Він мав при собі пістолети й шаблю, його поклали на носилки, роздягли. Принесли відро холодної води, лікар обмив рану. Тепер можна було розглянути його лице. Говен вдивлявся в нього з напруженою увагою.

— Є при ньому якісь папери? — спитав він.

Лікар помацав бокову кишеню, витяг бумажник і простяг його Говенові.

Тимчасом пораненого освіжила холодна вода і він опритомнів. Його повіки затремтіли.

Говен порився в бумажнику, знайшов складений учетверо аркуш паперу і, розгорнувши, прочитав:

«Комітет громадського порятунку. Громадянин Сімурден…»

— Сімурден! — скрикнув він.

Поранений почув це і відкрив очі.

Говен не тямився з радості.

— Сімурден! Це ви! Ви вдруге рятуєте мені життя!

Сімурден дивився на нього. Невимовною радістю світилося його закривавлене обличчя.

Говен упав на коліна перед пораненим і вигукнув:

— Мій учитель!

— Твій батько, — промовив Сімурден.

V. КРАПЛИНА ХОЛОДНОЇ ВОДИ

Вони не бачилися вже багато років, але серцем були завжди нерозлучні. І впізнали один одного відразу, немовби розлучилися тільки вчора.

У Дольській ратуші нашвидку влаштували похідний госпіталь. Сімурдена поклали в ліжко у маленькій кімнаті біля великого залу, де розмістили всіх інших поранених. Хірург зашив йому рану і поклав край щирій розмові друзів, вважаючи, що Сімурденові неодмінно треба заснути. Та й Говен мав узятися до невідкладних справ, які неодмінно виникають у переможця. Сімурден лишився сам. Проте він не спав, бо був у гарячці і від рани, і від радості.

Сімурден не спав, проте йому здавалося, що він бачить сон. Чи можливо це? Його мрія здійснювалась. Сімурден належав до тих, що не вірять у щасливі випадки, і от такий випадок з ним стався. Він знайшов Говена. Він залишив його дитиною, а побачив чоловіком — сильним, грізним, відважним. Він знайшов його переможцем, переможцем у боротьбі за народну справу. Говен був у Вандеї опорою революції, і це він, Сімурден, створив цю опору для республіки. Цей переможець був його вихованцем. Те, що світиться на цьому молодому обличчі,