Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Смерть дідуся лише пришвидшила те, що тліло в ньому давно – бажання пізнати не пізнаване. Влад не міг задовольнятися тими примітивними ідеями, в котрі вірили його домашні і довколишні. Питання життя і смерті для нього стало куди більше цікавим аніж можна було подумати. Бо це було питання існування його самого.

Хлопець попросив тата залишити їхнього чорного жеребця, котрого батьки після смерті діда хотіли продати. Тож тепер сама мусив коло нього поратися. Втім, це було не складно, бо дід вже давно навчив його як поводитися з цим буйним велетнем. А так як їжа йому була уже заготовлена на всю зиму, то батьки погодилися до весни нікуди не дівати тварину.

Влад тепер більше працював. Бо вся робота, котру робив дідо звалилася на йог руки. Але це було хлопцеві не важко. Бо він любив тварин, любив природу, любив працю. І не боявся цього всього.

Лише іноді Влад відчував втому. Але це були моменти. Моменти, котрі бувають у житті кожного. І хлопець це розумів. Він сприймав це як частину власного існування. І не робив з того проблеми.

Навіть тепер, коли почалася школа. Коли треба було встати раніше на двадцять хвилин аби погодувати коня (бо саме така була умова – що влад сам годуватиме), хлопець навіть думати не смів про те, аби змінити щось змінити.

Правда, тепер він все менше мав часу на себе. І для зустрічі з Ілоною теж.