Читати книгу - "Серед темної ночi"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Встає оборонець. Вiн сам (думкою) замалим не цiлком згоджувався з прокурором щодо провин обох обвинувачених, але має обороняти їх i говорити проти прокурора, то й говорить, силкуючись скористуватися з усього, з чого можна, щоб якось виправити тих, кого боронить.
Питають обвинувачених, чи не скажуть ще чого. Роман мовчить. Левантина говорить тiльки:
— Я нiчого не знаю… Я нiчого не робила… — I змовкає плачучи.
Говорить довго найстарший суддя. Каже, що хоча Романа й помордовано, але за це виннi вiдбудуть належну кару, а присяжних це мордування не повинно спиняти, коли б вони схотiли обвинуватити Романа: це мордування не єсть обвинуваченому кара, бо воно беззаконне, через те його не можна рахувати, його перед законом нема, а треба Сивашевi накинути кару законну.
Виходять присяжнi, суд, з половини й публiки. Роман та Левантина зостаються там, де й були, i коло їх два солдати з шаблями.
Левантина сiдає знеможена. Вона нiчого не зрозумiла з усiєї цiєї судової справи. Розумiла тiльки, що їх хочуть покарати. Але вона сидiла в тюрмi, i там уже їй розказано, що значить, коли присяжнi вiзьмуть папери i пiдуть у свою хату.
Вона має ждати присуду.
Вона його дожидала вже п'ять мiсяцiв у тюрмi. П'ять довгих страшних мiсяцiв…
Тяжко вiдбувати кару навiть за зроблену провину. Ще тяжче вiдбувати її невинному. А надто тяжко, а страшно, як загин душi, вiдбувати її вiд людей за те, що схотiв допомогти людям.
Левантина вiдбувала її за це.
Вона все життя вiдбувала кару.
Малою — як була попихачем-байстрючкою, ображу-ваною й кривдженою.
Дорослою сиротою — тиняючися по наймах, зазнаючи тяжкої роботи, бiйки, лайки i того, що гiрше за все це.
Коханкою — вiддавши все тому, хто занапастив її.
А нарештi тепер — схотiвши оборонити людей вiд ворожого заходу.
Це був кiнець i вiнець її земних пригод, найвища болюча нота в тужливiй пiснi її змученого життя.
Найвища i остання…
Гостро вдарив дзвоник.
Сповнилась свiтлиця людьми.
Ввiйшли присяжнi.
Вони обвинуватили Романа, а Левантину… Вони були добрi: всi, опрiч одного, були певнi, що вона винна, не може не бути винна, але пожалiли її, помилували…
Але що їй з того?
Вона вернулася до тюрми, щоб скинути рештантську одежу, i скоро дiйшла до свого мiсця, що на йому промучилась, убиваючи своє тiло й душу п'ять мiсяцiв, упала i не могла встати. Занедужала тяжко i вже не звелась на ноги нiколи. Зiнько, приїхавши по неї з села, не побачив навiть її могилки.
Умерла серед похмурих, огидних стiн з гратами.
Нi один сонячний промiнь не осяяв їй обличчя в час смертний.
Нi одна рiдна щира рука не стиснула їй руки.
Над нею схилились тiльки попсованi неволею й грiхом обличчя.
Це були обличчя таких безщасних, як i вона… хоч i не таких прекрасних i чистих душею.
Тихо, i тяжко, i сумно без мiри затихала й затихла пiсня покривдженого людського життя.
Без сонця затихла, i те, що творило ту пiсню, сховалося в землi пiд невеличкою могилкою на острожному кладовищi.
Без сонця вмерла дiвчина, i тiльки її могилку цiлує сонце. Воно свiтить ясно i добрим i злим; свiтить i на її могилку, i Романовi в далекому Сибiру, i тим, що вiдбувають кару за його мордування, i тим, кого судять, i тим, хто судить. Сяє однаково i над хатами, i над городянськими будинками — скрiзь, де люди зробили собi' з широкого й ясного свiту тiсний свiт неволi й темряви, звiрячої боротьби за шматок хлiба, за право жити, там, де щедра рука могучої природи розлила багатство життя i способiв до життя i де люди силкуються всiма можливими заходами завдати один одному якомога бiльше муки, неволi й кривди.
Думки про це не покидають i Зiнька.
Сумно тепер у Сивашевiй сiм'ї.
Дениса вже там давно нема: не могли простити йому, що не оборонив Романа, сам оддав на мордування. Живе Денис окремо, багатiє. Старий батько згорбився, бiлий як молоко зробився, за малий час зовсiм постарiвся. Осумнiв i Зiнько i, вкупi з батьком та з матiр'ю, часто згадує i Левантину бiдолашну, i безщасного Романа, що блукає в холодному Сибiру, нудьгуючи за рiдним краєм. I думає Зiнько про те, чи то божа воля, чи то люди самi такий лад промiж себе завели, що як кому так i гарно серед його жити, а як кому дак нiяк не можна. I треба б, щоб краще зробити, та як?
Думає по-простому, по-мужицькому, але його думки займають зглибока те, що не дає спокою всiм чесним душам, усiм благородним серцям, намученим загадкою людського життя, натомленим працею задля того, щоб здiйснити людське щастя…
У Чернiговi, 1900
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серед темної ночi», після закриття браузера.