Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Але коли тости й танці врешті скінчилися, коли вже займалася зоря й гостей з Атланти повкладали спати — чи в самій Тарі, чи в будиночку управителя, кого на ліжку, кого на канапі або й долі на сінниках, коли сусіди роз’їхалися по домівках перепочити, бо ж треба було приготуватись до наступного весілля на другий день у Дванадцяти Дубах, тоді примарне сновиддя розсипалося в друзки, мов кришталь, перед натиском реальності А реальністю була постать почервонілого Чарлза, що виринув з гардеробної у самій лише нічній сорочці, силкуючись уникнути її нажаханого погляду понад натягнутим під саму шию простирадлом.

Вона, звичайно, знала, що подружжя спить в одному ліжку, але якось ніколи над цим не задумувалась. Це була річ цілком природна, коли йшлося про її батька й матір, тільки ж до неї самої воно начебто ніяк не стосувалося. І лише тепер уперше після того фатального пікніка вона збагнула, на що себе прирекла. Щоб оцей чужий юнак, з яким їй зовсім не хотілось одружуватись, міг лягти до неї у ліжко, коли серце її мало не розривається від тяжкого жалю через свій нерозважливий вчинок, від пекучої туги за навіки втраченим Ешлі,— сама думка про це була їй нестерпна. Коли він нерішуче наблизився до ліжка, вона хрипко зашепотіла:

— Я закричу, коли ви ще на крок підступите ближче! Закричу на весь голос! Відійдіть від мене! Не смійте доторкатись!

Отож свою весільну ніч Чарлз провів у кріслі в кутку — хоч він і не відчував себе аж дуже нещасним, бо розумів, чи то йому видавалось, ніби розуміє, скромність і цноту молодої. Він згоден був почекати, поки її страхи минуться, тільки ж... тільки... І він глибоко зітхнув, пробуючи зручніше вмоститися в кріслі — тільки ж йому невдовзі йти на війну.

Хоч яким моторошним сновиддям їй бачилося власне весілля, ще важчим випробуванням для неї стало весілля Ешлі. Скарлет стояла у своїй ясно-зеленій сукна, спеціально пошитій для першого післявесільного дня, у вітальні Дванадцяти Дубів серед сяєва сотень свічок, у колі тієї самої громади гостей, що й напередодні, і бачила, як простацьке личко Мелані Гамільтон розцвіло вродою, коли вона перетворилася на Мелані Вілкс. Тепер Ешлі для неї, Скарлет, навіки втрачений. Її Ешлі. Ні, тепер уже не її. Та й чи належав він їй коли? Все так перемішалося в неї у голові, і вона була така втомлена, така приголомшена. Він же сказав, що кохає її, то що ж їх розлучило? Якби вона могла пригадати, що саме стало поміж ними! Вийшовши за Чарлза, вона разом утяла язика всім довколишнім пліткаркам, але яке це тепер має значення? Раніше це здавалося їй бозна-як важливим, а ось тепер зробилось нічого не вартим. Єдине, що для неї важить,— це Ешлі. Але тепер вона його втратила, а сама вийшла заміж за чоловіка, якого не те що не кохає, а просто зневажає.

І як же вона гірко жалкувала за скоєним! Їй не раз доводилося чути примовку: «Бий своїх, щоб чужі боялись»,— але досі вона це сприймала як такий собі фігуральний вислів, і тільки тепер до неї дійшов реальний її сенс. Бо до відчайдушного бажання Скарлет звільнитися від Чарлза й стати знову неодруженим дівчам у батьківському домі домішувалось болісне усвідомлення того, що вона сама в усьому винна. Еллен пробувала втримати її від нерозважливого кроку, та вона не послухала.

Тож на весіллі Ешлі вона мало не цілу ніч протанцювала, як у тумані, механічно говорила якісь слова, усміхалася, невідь чого дивувалася нетямущості людей, які вважали її щасливою молодою і не бачили, що серце у неї розбите. Хоча це й добре, що не бачили!

Коли над ранок Мамка допомогла їй роздягтись і пішла собі, а Чарлз соромливо показався з гардеробної, остерігаючись, чи не доведеться йому й другу ніч провести у мулькому кріслі, Скарлет раптом зайшлася плачем. Вона так ревно плакала, аж урешті Чарлз забрався в ліжко до неї і спробував її заспокоїти, плакала мовчки, поки не стало сліз і кінець кінцем, тихенько схлипуючи, заснула, злігши на його плече.

Якби не війна, то молодята по шлюбі цілий тиждень роз’їжджали б з візитами по всій окрузі, влаштовувалися б пікніки й бали на честь двох молодих подруж, а після того вони вирушили б у весільну подорож до Саратоги чи Вайт Салфора. Якби не війна, Скарлет справили б нові сукні для третього, і четвертого, і п’ятого дня — в них вона з’являлася б на прийомах, влаштовуваних задля такої нагоди у Фонтейнів, Кал вертів і Тарлтонів. Але тепер не було ніяких прийомів і весільних подорожей. За тиждень по весіллі Чарлз поїхав, щоб пристати до частини полковника Вейда Гемптона, а ще через два тижні відбув і Ешлі з Ескадроном, і вся округа осиротіла.

За ці два тижні Скарлет ні разу не бачила Ешлі наодинці, і навіть слівцем з ним не перемовилась віч-на-віч. Навіть у ту страшну хвилину розставання, коли він завітав до Тари дорогою на станцію. Бо ж попідруку з ним стояла Мелані, стримана й урівноважена, як то й годиться заміжній жінці. А крім того, всі мешканці й обслуга Тари — і чорні, й білі — висипали надвір провести його на війну.

Мелані сказала:

— Ти повинен поцілувати Скарлет, Ешлі. Вона тепер моя сестра.

І Ешлі нахилився до неї й доторкнувся холодними устами до її щоки; обличчя у нього було стягнуте й напружене. Поцілунок цей ледве чи врадував Скарлет, адже припав він їй з ласки Меллі. Сама Мелані, однак, мало не задушила Скарлет в обіймах, коли прощалася.

— Неодмінно приїжджай до Атланти погостювати у мене й тітоньки Дріботуп. Голубонько, нам так хочеться, щоб ти приїхала! Ми прагнемо ближче запізнатися з Чарлзовою дружиною.

Протягом п’яти наступних тижнів з Південної Кароліни приходили від Чарлза листи, сповнені запалу й сором’язливої любові, планів на майбутнє, коли війна буде вже позаду, і ревного бажання вчинити на полі бою щось героїчне на честь Скарлет та схиляння перед його командиром Вейдом Гемптоном. А на сьомий тиждень прийшла телеграма від самого полковника Гемптона, а за нею і лист з висловами глибокого співчуття.