Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Окремого розгляду потребує порівняльний аналіз соціального складу наддніпрянської та галицької інтелігенції. У першому випадку переважали різночинці, у другому — було значно більше вихідців зі стану духовенства. Але обидві складові української інтелектуальної еліти були єдині, коли йшлося про конкретні кроки розбудови національних, політичних, освітніх, культурних, наукових, пресових установ. Наприкінці XIX ст. абсолютна їх більшість концентрувалась у Галичині. І саме на їхню підтримку скеровувалися зусилля інтелектуалів із Наддніпрянщини.

* * *

У другій половині XIX ст. погляд на Україну та її мешканців, безперечно, змінився. Унаслідок засвоєння «малоросами» цінностей романтизму, зростаючої національної свідомості їх уже як «українців» (значною мірою завдяки українській національній літературі та політичній діяльності братчиків Кирило-Мефодіївського товариства) повернувся до життя затушований образом «хохла-малороса» стереотип сепаратиста-мазепинця. В офіційних російських колах «мазепинцями» називали фактично всіх, хто міг більш-менш «культурно» говорити українською мовою. І тут ішлося радше не про мовну, а про приховану політичну проблему, адже, по суті, актуалізувалося те, що українці здатні відродити власну політичну еліту, подібну до тієї, яку очолював колись Мазепа.

Романтиками й піонерами серед дворянських кіл, що почали відроджувати політичну еліту України, були декабристи та інші поодинокі представники колишньої української старшини першої половини XIX ст. Але нової переоцінки цінностей потенційна українська еліта, схоже, зазнала-таки після невдалого, але показового дебюту політичної діяльності Кирило-Мефодіївського братства, а також політизації українського національного руху в Галичині під час революції 1846—1848 років.

Дебютувати у ролі «провідників» нації на початку другої половини XIX ст. судилося дітям польських (точніше, сполонізованих колись українських[48]) дідичів-землевласників, відомих нам із підручників історії як «хлопомани»-народолюбці. І хоча самі вони офіційно заявляли про аполітичність своєї діяльності, є всі підстави вважати її політичною формою боротьби за національні права українців і водночас творенням (поверненням) Україні її еліти.

Так, на початку XX ст. Ф. Матушевський зазначав, що «хлопоманський» рух у тій формі, якої він набув у 1860-х рр., «треба вважати за цілком природний і розумний кінець розвою і зросту соціально-політичних, гуманітарних ідей, що прокинулися з початком XIX віку серед українсько-польської шляхти, розвою і зросту демократичної свідомости і романтичного народолюбства... Від науки та літератури народолюбним думкам треба було зробити дальший ступінь — до політики та громадських відносин. І цей ступінь зробила українсько-шляхетська молодь...»[49]

Далі була діяльність громадівців (1860—1880-ті рр.), «молодих громадівців» (ближче до кінця XIX ст.), виникнення українських політичних партій на Наддніпрянщині (початок XX ст.). Формуванню політичної еліти українства заважали заходи в рамках великодержавної й економічної реакції з боку російського уряду (надто помітної в 1880-х рр. і на початку XX ст.). З одного боку, це притлумлювало бажання деяких українських патріотів виступати з політичними вимогами, а з іншого — призводило до помітнішої радикалізації українського національного руху.

У 1890-х рр. і на початку XX ст. у Наддніпрянській Україні з’явилася низка організацій («Братерство тарасівців», Революційна українська партія, Українська радикальна партія та ін.), які висували програми більш радикального переформатування Російської імперії. У цих програмах уже були вимоги самостійності України, об’єднання наддніпрянських і наддністрянських українців в одній державі, а серед шляхів боротьби допускалися революційний і навіть збройний.

Нерідко ідейно підтримували й фінансували політичні плани цих організацій і партій відомі дворяни українського походження (Скоропадські, Чикаленко та ін.). Деякі з них, отримавши право представляти Україну в І Державній Думі Російської імперії, намагалися обстоювати українські інтереси у рамках її діяльності. Втім, скидається на те, що багато хто з цих діячів зневірився в можливості здобуття української автономності (самостійності) — надто після антинаціональної політики російського уряду напередодні та під час Першої світової війни.

Можливо, саме тому в листі до П. Стебницького від 2 квітня 1917 р. Є. Чикаленко писав: «Але боюсь я отих широких замірів... мало не самостійної України. Ми тільки перелякаємо великоросів у центрі і своїх ольстерців; уже є й приклади. Вже в Київському виконавчому комітеті с. д. кацап та один жид підняли ґвалт з приводу замірів українців посилати депутацію до Петербурга. Кадети про автономію України мовчать, і вони, очевидно, будуть проти неї; взагалі проти неї будуть всі, крім свідомих українців, яких тільки купка. Ну, нехай ще підтримають наші домагання інородці, а все-таки на „Учред. Собрании“ більшість буде проти автономії України, я в цьому глибоко певний»[50]. А 12 травня тому ж таки Стебницькому Чикаленко напише: «...За будуще боюсь, власне, за близьке, а не далеке. Що український народ доб’ється автономії, в тому певний, але питання — коли?»[51]

Відомо, що відповідь на запитання Чикаленка не забарилася. Але спроба 1918 р. відродити самостійну Українську державу у формі Гетьманату, де б влада забезпечувалася і легітимізувалася українським аристократичним родом, на жаль, не знайшла підтримки серед широких верств тогочасного українського суспільства. Ідеї «рівності», «братерства» та інші соціалістичні гасла, що завжди популярні в умовах війни і революції, завадили українській інтелігенції та іншому свідомому громадянству погодитися на свого «царя», коли щойно був скинутий російський.

Отже, у Наддніпрянській Україні другої половини XIX — на початку XX ст. спостерігалися своєрідні стосунки еліти і широких народних мас. На перший погляд, тут складалася ситуація, типова для станово-ієрархічного суспільства, де роль провідної верстви виконували привілейовані стани, які були цілком лояльними до імперської влади. Проте така схема була підважена, з одного боку, місцевою українською традицією, а з іншого — процесами трансформації традиційного суспільства. Як наслідок, у «шпаринах» імперських владно-панівних стосунків почали закладатися елементи власне національної української еліти. На певному етапі, принаймні до революції 1917 р., вона функціонувала в режимі «контреліти», особливо коли намагалася виявляти самостійну політичну активність. Через історичні обставини традиційні провідні верстви (нащадки козацької старшини, шляхта, дворянство) виявилися надто лояльними і, відповідно, кооптованими до імперської еліти. У кращому випадку вони мали подвійну свідомість і продовжували зберігати місцеву етнічну самобутність. Лише окремі представники традиційної еліти виявляли симпатії до української справи. У таких умовах роль національної еліти випала на долю української інтелігенції, яка й винесла на своїх плечах основну вагу реалізації національного проекту. Органічною складовою якого й було національне самоусвідомлення ширших мас.

Селянство як основний носій і виразник етнічної культури українців (Ю. Присяжнюк)

Потреба прояснити роль селянства у збереженні етнокультурної ідентичності українців Наддніпрянщини вмотивована насамперед тією обставиною, що за багатьма ознаками потенціал асиміляторського