Читати книгу - "Парадокс любові"

ж любов, котра поєднує з Творцем — це милосердя (charitas). Одна ганяється за зникомою ціллю, запродуючи себе у рабство минущим цінностям, друга переслідує вічну мету, яка звільняє від страху і смерті. Безумство любити людей у їхньому приділенні, мовить святий Авґустин, любити, наче не помре той, кому належить померти. Паскаль у своїх «Думках» повторює цю ідею: «Не прихиляйтеся до мене, бо я умру, краще шукайте Бога».

З огляду на цей чіткий поділ, залишається загадкою, як Церква, чиє покликання полягає в служінні Богу, могла так зійти на манівці, допустивши хрестові походи, масові убивства та інквізицію. Ці заблуди зазвичай пояснюють причинами історичного характеру: світський Рим, пов'язаний з місцевою владою, зрадив євангельське вчення і запізніло визнав свої помилки лише на Другому Ватиканському соборі (1962—1965). У «Братах Карамазових» Достоєвський уявив собі, що Христос повернувся на землю і Великий Інквізитор запроторив його до в'язниці за відстоювання істини. Ми пропонуємо іншу версію: Церква не зраджувала Євангелії, вона її втілила у життя. Плід був червивий уже в Новому Заповіті, в необдуманому уславленні любові як абсолютного дива. Ще раз поглянемо на факти: насилу позбувшись переслідувань завдяки Костянтинові, який учинив християнство офіційною релігією Римської імперії в IV столітті, Церква, де на ту пору вже налічувалося сотні мучеників, сама організовує переслідування, спочатку язичників, потім євреїв, цих лжебратів, як скаже про них святий Авґустин, і далі з ходом історії всіх, котрі протистояли їй, взявши початок з християн інших конфесій. Ці лиходійства у вигляді війн та погромів припиняться лише після Французької революції, коли Римська та інші церкви будуть позбавлені своїх світських прерогатив. Якщо висловлюватися примітивно, то в 380 році, коли, згідно з едиктом імператора Феодосія, християнство стає державною релігією, до влади приходить любов. У прямому значенні цього слова: не машкара її, не символ, а самісінька любов, висока і заразом страшна.

Жертви стають катами, ця класика історичного жанру настільки достеменна, що стосовно будь-якої революції можна сформулювати залізний закон: борітеся з гнобителями, остерігайтеся пригноблених. Тут зазвичай згадують про простоту катакомбної Церкви, що її існування суперечить післякостянтинівській церкві, пишній і наділеній владою. Проте перша містить у зародку відхилення другої: в братерстві криються зерна деспотизму. Від того часу, як апостол Павло проголосив своє славетне визначення християнського світу, де «немає вже юдея, ні язичника, нема раба, немає вільного, немає ні чоловіка, ні жінки», він розгорнув покрову любові потенційно над усіма — ніхто вже не зможе ухилитися від невблаганності цього пасторського напучування. Дарма писав Тертулліан у 212 році: «Релігії чуже прагнення примушувати до релігії», дарма Костянтин, згідно з його біографом Євсевієм Кесарійським, стверджував: «Жоден християнин не повинен використовувати свої особисті переконання як привід, щоб катувати ближнього», — не почули ні того, ні того[137]. Рим учинив заповіддю любов, яка заохочує непримиренність. Убивство в ім'я любові — такий основний гріх християнства. Цим пояснюється той дух лагідної повчальності, з яким коїлися ті злочини, солоденький тон катів, які, неначе політичні комісари соціалізму XX століття, хотіли не лише покарати, а й напутити, поправити безбожника, нагнати йому розуму в голову. Якщо всі люди мої брати у Христі, то мій обов'язок зібрати їх в одну родину, від якої вони в заблуді відвертаються, змусити увійти в неї для їхнього ж добра. Це славетне «змусь прийти» євангеліста Луки (XIV: 16—24), який порівнює Царство Боже зі святковою вечерею, що запрошення на неї відхиляють декотрі гості.

2) Неоплатний борг

Тут спостерігається двоїста тенденція: з одного боку, християнство формує любовні обрії Заходу, пристрасні стосунки віруючого із Всевишнім. Пречудова спадщина: мова почуттів запозичена із юдаїзму (біблійна «Пісня пісень»), лексикон ґречних залицянь копіює словник набожності, завзяття великих святих жінок, Христових наречених, визначає найпристрасніші поеми нашої літератури. Велика традиція поклоніння й екстази, яку бачимо ми в трубадурів, у квієтизмі, романтизмі й сюрреалізмі, підносить кохання до сакрального рівня, обертаючи минуще почуття вічним благочестям. «Будь-яка розкіш, якщо це не мій Господь, для мене убозтво», — писав святий Авґустин, надихаючи нас на поклоніння тому, хто полюбив нас іще до того, як ми народилися, хто послав на землю свого єдиного сина, щоб покутувати наші гріхи. Самісіньке існування Бога — це заразом і милість, і ревність. Бог — поблажливий батько і примхливий коханець, бажання його не дуже врозумливі, тож їх доводиться розшифровувати, це ревнивий тиран, який вимагає розірвати всі прив'язання і йти за ним. «Якщо розумієш, то це не Бог», — писав святий Авґустин[138] — виняткова фраза, напевне, її мав на увазі колишній голова Федеральної резервної системи США Алан Ґрінспен, коли заявив якось пресі з приводу економічної кризи: «Якщо ви второпали те, що я сказав, значить, я неправильно висловився». Одне слово, цей таємничий Бог (Паскаль), що шляхи його недовідомі, дуже скидається на кокетливу дівчину, в якої стратегія полягає у тому, щоб водити за носа своїх залицяльників, а потім їх спровадити геть. Тлумачення волі Бога, навіть якщо він мовчить, стало справою його служників, та ще й ризикованою справою: мовчання може бути промовистим, а слова Божі такі темні, що треба остерігатися їхнього прямого трактування (Симона Вайль).

Однак цей Бог в особі Месії умер за наші гріхи. Христос зійшов на хрест заради кожного з нас. «В агонії Я думав про тебе, — скаже Ісус у Паскаля. — Цю краплю крови пролляв я за тебе…»[139] На побожних малюнках, які виставляються для вшанування на уроках закону божого, можна побачити зображення червоного Серця Христового[140]. В нас на руках кров Спасителя, всі ми підписали угоду про неоплатний борг, як бачив це Ніцше. Як узяти на себе боргове зобов'язання, що тяжіє над нами від народження і скидається на тривалий шантаж? «Бог, із яким ніхто ніколи не розплатиться тим, що має, Бог, який заплатив за нас, хоч нічим і не зобов'язаний», писав святий Авґустин. Це подарунок, який неможливо відшкодувати: народитися означає постати перед Творцем спадкоємцем Адамового гріха. Рід людський перебуває у становищі раба, який ніколи не зможе віддячити того, хто викупив його, — раніше доводилося терпіти залежність, а тепер доводиться обрати вдячність. Отак ми виявляємося заручниками Господа: заради нашого спасіння він узяв на себе приниження і ганьбу, тож ми не можемо відмовити йому в нашій любові.

2) Братерство або смерть

Христова самопосвята вчинила неприпустимими як байдужність невір, так і заблуду невірних: якщо здійснилося одкровення, то хіба можливо, щоб люди не хотіли бути порятованими, бодай і всупереч їхній волі? Така влада цього Божого дарунка, який,