Читати книгу - "Перлини української класики"

«Прощай, мій спокою! Мій віночку, вишневий батьків садочку!» – подумала Мелашка і пішла селом додому з Лавріном.

Уже вночі пізненько вони прийшли додому.

«Потривай же, Мотре, замітала я сіни, виносила і своє й твоє сміття, а завтра не винесу, – думала Мелашка, згадуючи напутіння своєї матері, – нехай вже лає мати, а то й вона кричить».

Другого дня Мелашка вимела свою хату і половину сіней, неначе мотузком одміряла.

– Як вимела рівненько! Чи не поясом міряла сіни? – питала Мотря в Мелашки.

– А хоч би й поясом, що тобі до того! Не буду мести твоєї половини сіней та виносить твого сміття, – сказала Мелашка.

– А хіба ж ти не міряла сіней мотузком, як мазала діл та стіни? – обізвалась Кайдашиха. – Міряєте ви, бодай уже міряла вас лиха година!

Од того часу Мелашка знайшла собі ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сіни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте сміття. Од того часу в хаті гризла Мелашку свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря.

Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосілась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, між чужі люди, не сміла нічого говорити проти свекрухи і мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тільки тоді щаслива, як одпрошувалась в гості до батька, та й те траплялось дуже рідко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п’яний додому і зганяв злість більш на невістці, ніж на своїй жінці. Мотря не пропускала Мелашки через сіни і зачіпала її ущипливими словами. Лаврін оступався за нею та й годі сказав.

Настав страсний тиждень. У Великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов’їха. Вона була дуже богомольна і щороку їла паску в Києві в Лаврі. І тепер вона збиралася в Київ, але самій іти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись у далеку дорогу. В неї була думка підмовити самого Кайдаша, бо з чоловіком у дорозі все-таки бабі безпечніше.

– Помагайбі вам! Поздоровляю вас з Великим понеділком, – промовила Палажка.

– Спасибі, будь і ти здорова, – одказала Кайдашиха, – сідай, Палажко, в нашій хаті.

Палажка сіла на лаві й скорчилась у три погибелі. Вона за великий піст так спостилась, що в неї тільки очі блищали.

– Чи підеш, Палажко, і цього року до Києва? – спитала Кайдашиха.

– Як господь поможе та сподобить, то чом би й не піти. З’їла я двадцять пасок у Києві, то, може, бог поможе з’їсти і двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась іти зо мною, та, може, хто із вас піде з нами, бо як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття. А як хто їстиме щороку в Києві паску, та ще й умре на Великоднім тижні, той піде просто в рай, бо на Великоднім тижні царських врат не зачиняють і в церкві, і в раю; душа через царські врата так і полетить просто в рай.

Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що він богобоящий.

– А хто постить двадцять п’ятниць на рік, той не піде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврі? – спитав Кайдаш.

– Ні, – сказала з повагом Палажка, – хто постить у ті п’ятниці та носить при собі сон богородиці, той не буде у воді потопати, в огні горіти, од наглої смерті помирати, а в рай просто не піде. А хто піде в Єрусалим або щороку в Києві в Лаврі паску їстиме, або вмре на самий великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.

Мелашка слухала, і в неї робота випала з рук.

– Треба в Києві на великому тижні висповідатись, у Чистий четвер одговіться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святі мощі по шагу покласти, то тоді господь і помилує нас, – навчала баба Палажка, піднявши вгору палець. – А хто купить мира од мироточивих голів або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собі очі та лоб, в того ніколи не болітимуть очі й голова. Я знаю в Києві всі мощі, всі церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною іде слідом сотня або й друга людей, а я всім розказую, в якій церкві які мощі, показую, де лежить пір’я з архангела Гавриїла в панянському монастирі, де стоїть молоко богородиці, де святий Миколай притиснув до стіни своїм образом злодія, як той хотів обікрасти церкву.

– Невже притиснув? – спитала Мелашка, розплющивши широко очі.

– Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченці з усього Києва не посходились. А од образа пішов світ на всю церкву, неначе од сонця. Ченці думали, ще в церкві пожежа, та й позбігались. Коли глянуть на те чудо, та мерщій на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свічки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тоді образ і пустив злодія. А той злодій зараз постригся в ченці та й став святим.

У хаті всі слухали Палажчину розмову. Молодиці позгортували руки та важко зітхали, приказуючи:

– Ой боже наш, боже наш!

– А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздіймають та хрестяться. Я знаю і де гроші коло образів класти, а де гроші черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люди так і валять валкою, а я їх воджу од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далі до Мокрого Миколая, а потім до Притиского Миколая.

– Ой, пустіть мене, мамо, в Київ з бабою! – просилася Мелашка. – Я й зросла, а в Києві не була. Мене й господь не помилує на тому світі.

– А церкви там усе із золотими верхами. В печерах лежить дванадцять братів, що будували лаврську дзвіницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а однієї ночі вийшла вся із землі. Од того часу всі брати постриглись у ченці. Господи, скільки я переводила людей на самий верх дзвіниці до великих дзвонів!

– Ой, пустіть мене, матінко! Здається, вмру, як не піду в Київ. Чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече?

– Авжеж є: а на левові сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як піймав його на Подолі коло Дніпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, і лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, – тижня мало! – говорила Палажка й підвела очі до образів, підняла обидві руки вгору, ще й пальці розчепірила. – Там на Андріївській горі під престолом є джерело, а в те джерело щороку забивають віз вовни. Як тільки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди віз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь світ залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду під престолом. Ой господи! Помилуй нас, грішних! – сказала Палажка і зітхнула на всю хату.

Старий Кайдаш сидів, похиливши голову, а Мелашка плакала.

– Піду я з бабою до Києва та одговіюсь у Лаврі. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, – сказала Мелашка.

– Авжеж, Марусе, пусти невістку, бо як не пустиш, то буде тобі великий гріх од бога, – навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.

– Та коли ж на Великому тижні багато роботи, – обізвалась Кайдашиха.

– Я, мамо, ладна день і ніч не спати, пороблю вам усю роботу та й піду, – просилась Мелашка, втираючи сльози.

– Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, – сказав Кайдаш. – Пішов би й я, та настає чоловіча робота на полі.

– А коли, дочко, думаєш іти, то спечи собі святу пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кільце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговітись свяченим у Лаврі, то тебе господь простить і помилує, – навчала Палажка. – А я вже тобі дорогу скрізь покажу, як пописаному. Мене всі прочани знають з усього світу, я їм усім даю привід