Читати книгу - "Біле Ікло"

Розділ II

На півдні

Біле Ікло зійшов із пароплава у Сан-Франциско. Він був уражений. Цілком несвідомо, не розмірковуючи про це, він постійно ототожнював могутність із божественністю. І ніколи ще білі люди не здавалися йому такими могутніми богами, як зараз, коли він ішов брудними вулицями Сан-Франциско. Знайомі йому зруби змінилися на величезні будівлі. Вулиці так і кишіли небезпеками: візки, екіпажі, автомобілі, великі коні, які тягли навантажені лотові вози, снували туди-сюди, а потворні електричні трамваї, що неслися з шумом і гуркотом посеред вулиць, видавали різкі звуки, які нагадували йому крик рисі у північних лісах.

Це все було проявом могутності. І над усім цим стояла людина, яка стежила та керувала на власний розсуд цим складним світом і, як завжди, встановлювала свою владу над неживими предметами. Це справило на Біле Ікло приголомшливе враження. Він був ошелешений. Страх охопив його. Як у давні часи, бувши ще малим щеням, він відчув свою слабкість і нікчемність, натрапивши в лісі на курінь Сірого Бобра, так і тепер, у повному розквіті сил, він знову переймався усвідомленням власної безпорадності. І богів тут було так багато! Йому паморочилося в голові від натовпу, що сновигав навколо. Гомін вулиць оглушав вовка. Цей гуркіт і безперервний рух дивували його невимовно. Тепер більше, ніж колись, він відчував свою залежність від хазяїна, за яким крокував слідом, жодної миті не гублячи його з поля зору.

Білому Іклу довелося тільки мигцем побачити гучне місто, але він зберіг про нього важкий спогад, що переслідував його вночі як кошмар. Потім хазяїн посадив його на ланцюг у вантажному вагоні, серед ящиків та скринь. Тут порядкував кремезний смуглявий бог, який кидав із великим гуркотом на всі боки валізи й скрині. Він утягував їх крізь відчинені двері й складав у купу чи викидав тим самим шляхом іншим білим богам, які чекали на свої речі назовні.

І тут, серед цього багажу, хазяїн покинув вовка. Принаймні, так Біле Ікло думав, аж поки не розшукав нюхом два його брезентові мішки; тоді, відразу заспокоївшись, він почав охороняти їх.

– Добре, що ви прийшли, – пробурчав бог вантажного вагона, коли через деякий час Відон Скотт з’явився біля дверей. – Ваш пес не дозволяє мені торкатися ваших речей.

Біле Ікло вийшов із вагона. Він був уражений. Страхітливе місто зникло. Вагон був для нього не більш як кімнатою в будинку, і коли він входив туди, навколо нього розстелялося місто. За цей проміжок часу місто зникло. Гомін міста більше не тривожив його слуху. Перед ним розкинувся веселий сільський краєвид, залитий сонцем і напоєний миром та спокоєм. Але йому ніколи було довго розмірковувати над цією зміною, і він прийняв її, як сприймав досі всі незрозумілі прояви могутності богів. Такі були їхні шляхи.

На вокзалі чекав екіпаж. Чоловік і жінка підійшли до хазяїна. Руки жінки обвилися навколо його шиї, це була очевидно ворожа дія. Наступної хвилини Відон Скотт вирвався з обіймів і схопив Біле Ікло, який миттю перетворився на злісного демона.

– Нічого, мамо, – казав Скотт, міцно тримаючи вовка й заспокоюючи його. – Він вирішив, що ви хочете мене скривдити, а цього він не міг допустити. Нічого! Нічого! Він незабаром зрозуміє.

– А поки що мені буде дозволено любити мого сина тільки за відсутності його собаки, – засміялася мати, помітно сполотнівши зі страху.

Вона поглянула на наїжаченого Білого Ікла, що ворожо гарчав і люто дивився на неї.

– Він змушений буде навчитись, як поводитися, і до того ж негайно, – сказав Скотт. Він лагідно говорив із собакою, аж поки той не заспокоївся, і потім вигукнув владно: – Лягай! Чуєш? Лягай!

Пес пройшов уже з хазяїном цю науку і хай знехотя, та все ж підкорився.

– Тепер підійди, мамо.

Скотт розкрив їй свої обійми, але не відводив очей від Білого Ікла.

– Лежати, – гаркнув він, – ані руш!

Біле Ікло, наїжачившись, мовчки спостерігав за повторенням дивної церемонії, готовий щомиті підхопитися. Проте від обіймів жінки шкоди для його хазяїна не сталося, так само як і від обіймів іншого чужого бога. Потім валізи віднесли у візок; услід за ними пішли чужі боги і, нарешті, сам улюблений хазяїн. Біле Ікло біг за возом, то відстаючи трохи, то кидаючись до коней, щоб нагадати їм, що він тут – на сторожі інтересів свого бога, якого вони так швидко несли по землі.

За чверть години віз в’їхав у кам’яні ворота і покотився засадженою з обох боків горіховими деревами алеєю. Обабіч її розкинулися галявинки, на яких деінде росли кремезні гіллясті дуби. Неподалік, різко відрізняючись від яскравої зелені молодої трави, видніли опалені сонцем золотаво-жовті скошені луки, а позаду височіли пагорбки з пасовиськами, що розкинулися на їхніх схилах. У кінці алеї на пагорку стояв будинок із безліччю вікон і широким ґанком.

Біле Ікло не дістав змоги оглянути це все. Щойно віз в’їхав на алею, на вовка накинулася охоплена справедливим обуренням гостроноса вирлоока вівчарка. Вона стала між ним і хазяїном, заступаючи йому дорогу. Біле Ікло наїжачився і без будь-якого попередження кинувся в атаку, але відразу ж зупинився. Він зупинився так рвучко й несподівано, що майже присів на задні ноги. Вівчарка була сукою, а вовчий закон не дозволяв самцям нападати на сук. Він не міг кинутися на неї інакше, як насилуючи свій інстинкт.

Але вівчарка дивилася на справу інакше. Бувши самицею, вона не мала такого інстинкту, і, навпаки, її порода примушувала її відчувати особливо сильну ненависть до вовків. Біле Ікло був для неї вовком, спадковим хижаком, який нападає на стада відтоді, як вигнані на пасовиська вівці були вперше доручені догляду одного з її пращурів. І тому, коли Біле Ікло відскочив від неї, запобігаючи зіткненню, вівчарка накинулася на нього. Він мимоволі загарчав, відчувши її зуби на своєму плечі, але не спробував завдати їй шкоди. Він відскочив убік, намагаючись ухилитися від неї. Він пірнав навсібіч, то повертаючись, то відбігаючи, але все даремно. Вівчарка незмінно стирчала перед ним, заступаючи йому шлях.

– Коллі, сюди! – пролунав крик чужої людини з воза.

Відон Скотт засміявся.

– Облиште, тату! Це добра муштра. Білому Іклу доведеться багато чого навчитися, і буде краще, якщо він почне вчитися відразу. Він скоріше звикне.

Віз і далі котився, а Коллі, як і раніше, загороджувала дорогу Білому Іклу. Він намагався обійти її, відставши від воза і взявшись бігти луками, але вона бігла по внутрішньому меншому колу й усюди зустрічала його двома рядами вишкірених білих зубів.