Читати книгу - "Вушко голки"

Камін давно згас, і Люсі закотила рукави, щоб запалити вогонь. Решітку перед каміном треба було почистити. Жінка стала до роботи, насвистуючи пісеньку, що її чула по радіо. Великі шматочки горючої речовини лишилися в каміні, а дрібні Люсі вигребла. На них зверху вона вклала сушняк, дрова й свіже вугілля. Узагалі вони нечасто палили вугілля, але в таку погоду так буде тепліше. Запаливши вогонь, жінка підняла в димохід клапоть газети, щоб почало тягти, — дрова спалахнули, а горюча копалина засвітилася червоним. Решту газети Люсі сховала під ящик з вугіллям — завтра ще знадобиться.

Полум'я скоро прогріє маленький будиночок, але наразі краще зігрітися чашкою чаю. Жінка поставила чайник на електричну плиту, підготувала дві чашки й цигарки з попільничкою для Девіда. Заваривши чай, Люсі понесла все те нагору. У коридорі її раптом спинило якесь постукування. Брови зійшлися, відображаючи її спантеличення. Мабуть, вітер чимось шарпає. Жінка зробила крок сходами. Та ні, схоже наче хтось стукає у двері. Але це просто смішно! Крім Тома, більше ніхто не міг прийти. Старий ніколи не стукав, а завжди заходив у кухню. У двері знову постукали.

Суто з цікавості Люсі взяла тацю в одну руку, підійшла до дверей і відчинила.

Від шоку піднос впав додолу. Просто на неї з порогу навалився чоловік. На мить жінка перелякалася, але незнайомець гепнувся до її ніг — його стан точно не дозволив би йому скривдити когось. Чоловік увесь змок, а його руки й обличчя побіліли від холоду.

Люсі трохи отямилася та зіпнулася на ноги. Із другого поверху вже спускався Девід:

— Що там таке? Що сталося?

— Ось, — Люсі показала на чоловіка.

Девід у піжамі спустився з останньої сходинки й підняв себе у візок.

— Нащо ж так кричати? — він під'їхав ближче та оглянув чоловіка.

— Пробач. Він мене злякав, — Люсі нахилилася, взяла незнайомця під пахви й потягла до вітальні.

Девід поїхав за ними. Жінка вклала чоловіка перед каміном. Незнайомець втратив свідомість.

— Звідки ж, у біса, він тут взявся? — спитав Девід.

— Мабуть, він моряк, а корабель потонув.

— Мабуть, так і є.

Проте Люсі помітила, що одяг на ньому був робочий, а не моряцький. Чоловік був високий, бо килимок перед каміном у них шість футів завдовжки, а дивний гість на нього не поміщається. Широкі плечі, сильна шия. Мужнє обличчя з тонкими рисами, високий лоб, довге підборіддя. Був би красивий, якби не біла, як сніг, шкіра.

Незнайомець поворушився й розплющив очі. Спершу він перелякався, наче хлопчик, що прокинувся в незнайомому місці, але швидко отямився та роззирнувся навколо, кинувши оком на Люсі, Девіда, вікно, двері й камін.

— Йому треба перевдягтися. Девіде, принеси піжаму та халат.

Девід викотився з кімнати, а жінка встала на коліна й схилилася перед гостем, знімаючи з нього черевики та шкарпетки. У його очах промайнув подив. Люсі простягла руки до його куртки, але він охопив груди руками.

— Ви помрете від запалення легень, якщо не дозволите мені зняти це з вас, — чемно мовила вона. — Дозвольте, я заберу одяг.

— Думаю, ми недостатньо знайомі для такого. Я навіть вашого імені не знаю, — сказав Фабер.

Голос звучав так упевнено та офіційно й настільки суперечив жахливому вигляду, який мав чоловік, що Люсі розсміялася.

— Ви що, соромитеся?

— У чоловікові має бути якась загадка, — широко усміхнувся Фабер, але тієї самої миті скривився від болю.

Повернувся Девід із чистим одягом.

— Ви наче вже потоваришували, — зауважив він.

— Тобі доведеться його роздягти. Мені він не дозволяє.

З обличчя Девіда його реакцію зрозуміти було неможливо.

— Якщо з мого боку це не виглядатиме неввічливо, я б і сам чудово упорався.

— Давайте, — Девід кинув одяг на стілець та виїхав з кімнати.

— Піду знову чаю зроблю, — Люсі вийшла за чоловіком, зачиняючи за собою двері.

Девід уже наливав у чайник воду, тримаючи в роті цигарку. Люсі зібрала розбитий посуд в коридорі й прийшла йому допомагати.

— Ще п'ять хвилин тому я навіть би й не сказав, що він взагалі живий, — і дивись-но, сам одягається.

Люсі насипала чайне листя в заварник.

— А що тут такого? Ну соромиться людина.

— Вочевидь, перспектива бути роздягненим тобою швидко його вилікувала.

— Невже хтось дійсно може настільки соромитися?

— Якщо в тебе самої сором у дефіциті, то це ще не означає, що в інших людей так само.

У руках Люсі дзенькнули чашки.

— Зазвичай ти такий сіпака лише після сніданку. Може, я поки що піду постою в черзі за соромом?

— Ну, сарказм точно не твій коник, — Девід загасив недопалок у раковині.

Люсі вилила окріп у заварник.

— Може, хоч сьогодні не будемо сваритися? Вряди-годи є більш цікаві справи, — жінка взяла тацю та пішла у вітальню.

Чоловік якраз закінчував застібувати гудзики піжами. Люсі опустила тацю на стіл і почала наливати чай. За цей час Фабер уже встиг закутатися в халат.

— Дуже вам дякую, — сказав він, кидаючи на неї щирий погляд.

Дивно. Такий чоловік не мав би бути сором'язливим. Він був трохи старшим, може, десь під сорок; мабуть, у цьому причина. Щомиті він ставав дедалі менше схожим на того, хто щойно ледь не помер.

— Сідайте ближче до вогню, — Люсі простягла йому чашку.

— Блюдце не братиму, вибачте. Пальці не слухаються, — він обережно взяв у неї чашку, тримаючи її обома руками, та підніс до рота.

Увійшов Девід і запропонував цигарку. Гість відмовився.

— А де я? — спитав він, допиваючи чай.

— Штормовий острів, — відповів Девід.

— О, а я думав, мене викинуло назад на велику землю, — Фабер наче був радий цьому.

Девід простяг руки до вогню.

— Вас, мабуть, винесло в затоку. Туди часто щось виносить. Саме так там і з'явився пляж.

У кімнату ввійшов Джо із заспаними очима. За собою він тягнув однолапого ведмедя-панду, який приблизно був такого ж розміру, як і сам хлопчик. Побачивши незнайомця, малий кинувся до матері та сховав обличчя.

— Вибачте, я налякав вашу донечку, — усміхнувся агент.

— Це хлопчик. Мабуть, мені таки треба його підстригти, — Люсі взяла Джо на коліна.

— О, пробачте мені, — Фабер заплющив очі, злегка похитуючись.

Люсі рішуче підвелася.

— Девіде, треба організувати бідоласі