Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

Скойа’таелі не мали жодних шансів. Їхні трупи один за одним валилися на плити плацику.

Але ельфи не здавалися. Навіть коли залишилося їх тільки двоє, вони не втекли, ще раз атакували біловолосе чудовисько. На очах у Кагіра чудовисько відрубало одному руку вище ліктя, другого вдарило, здавалося б, легко, недбало, але ельфа відкинуло назад, той перевалився через обмурування фонтану й упав у воду. Вода перелилася на плацик карміновою хвилею.

Ельф із відрубаною рукою стояв біля фонтана, безумним поглядом дивлячись на куксу, що пульсувала кров’ю. Біловолосе чудовисько схопило його за волосся і швидким рухом меча перерізало горлянку.

Коли Кагір розплющив очі, чудовисько вже було над ним.

— Не вбивай… — прошепотів він, облишивши спроби піднятися зі слизьких від крові плит. Розсічена сіроволосою дівчиною долоня уже перестала боліти, омертвіла.

— Я знаю, хто ти, нільфгардцю, — біловолосе чудовисько копнуло шолом із порубаними крилами. — Ти гнався за нею уперто й довго. Але вже ніколи не зумієш її скривдити.

— Не вбивай…

— Дай мені хоча б одну причину. Хоча б одну. Й поспіши.

— Це я… — прошепотів Кагір. — Це я вивіз її тоді із Цінтри. З пожежі… Врятував її. Зберіг їй життя…

Коли він розплющив очі, чудовиська вже не було, залишився він на плацику один, із трупами ельфів. Вода в фонтані шуміла, переливалася через край, розмивала кров на плитах. Кагір зомлів.

Біля підніжжя вежі стояв будинок, що був однією великою залою, чимось схожим на перистиль. Дах над перистилем, напевне ілюзорний, був наскрізь дірявим. Спирався він на колони й пілястри, вирізані в формі скупо вдягнених каріатид з імпозантними бюстами. Такі само каріатиди підтримували арку проходу, в якому зникла Цірі. За аркою Ґеральт помітив сходи, що вели уверх. До вежі.

Вилаявся стиха. Не розумів, навіщо вона туди побігла. Біжучи за нею поверху мурів, він бачив, як упав її кінь. Бачив, як вона спритно вистрибнула, але замість бігти й далі по дорозі, що вилася серпантином по схилу, раптом погнала угору, у бік самотньої вежі. Тільки пізніше він помітив на дорозі ельфів. Ельфи не бачили ані його, ані Цірі, зайняті обстрілюванням з луків людей, які бігли дорогою. З Аретузи йшла допомога.

Він мав намір піти сходами слідом за Цірі, коли почув шум. Зверху. Швидко обернувся. Був то не птах.

Вільгефорц, шумлячи широкими рукавами, влетів крізь діру в даху, повільно опустився на підлогу.

Ґеральт став перед входом у вежу, дістав меч і зачаївся. Мав щиру надію, що драматична, фінальна битва розіграється між Вільгефорцем і Філіппою Ейльгарт. Сам він для такого драматизму не мав і найменшого бажання.

Вільгефорц обтрусив вамс, поправив манжети, глянув на відьмака й прочитав його думки.

— Холерний драматизм, — зітхнув.

Ґеральт не прокоментував.

— Вона увійшла до башти?

Не відповів. Чародій кивнув.

— Отож, маємо епілог, — сказав холодно. — Кінець — діло вінчає. А може, це призначення? Знаєш, куди ведуть ті сходи? До Тор Лара. До Вежі Чайки. Звідти немає виходу. Все скінчилося.

Ґеральт відступив так, аби з флангів його охороняли каріатиди, що підпирали арку.

— Авжеж, — процідив, слідкуючи за руками чародія. — Усе скінчилося. Половина твоїх спільників мертва. Трупи ельфів, приведених на Танедд, покотом лежать аж до самого Ґарштангу. Решта — втекли. З Аретузи йдуть чародії і люди Дійкстри. Нільфгардець, який мав забрати Цірі, напевне вже стік кров’ю. А Цірі — там, у вежі. Звідти немає виходу? Я радий те чути. А це значить, що веде туди тільки один вхід. Той, який я загороджую.

Вільгефорц прицмокнув.

— Ти невиправний. І далі не в силах вірно оцінювати ситуацію. Капітул і Рада перестали існувати. Війська імператора Емгира йдуть на північ; позбавлені чародійської ради й допомоги королі — безпорадні, наче діти. Під напором Нільфгарду королівства їхні впадуть, наче замки з піску. Я пропонував тобі вчора, а сьогодні повторюю: приєднуйся до переможців. На тих, хто програв, плюнь.

— Це ти програв. Для Емгира ти був тільки знаряддям. Йому потрібна була Цірі, тому він прислав сюди того типа, у крилатому шоломі. Цікаво, що Емгир зробить із тобою, коли ти доповіси йому про фіаско місії.

— Стріляєш наосліп, відьмаче. Й не потрапляєш у ціль, зрозуміло. А якби я тобі сказав, що то Емгир — моє знаряддя?

— Я б не повірив.

— Ґеральте, був розсудливим. Чи ти насправді хочеш гратися тут у виставу, у банальну фінальну битву Добра й Зла? Я поновлюю вчорашню пропозицію. Усе ще не пізно. Ти все ще можеш зробити вибір, можеш стати на слушний бік…

— На бік, який я нині трохи прорідив?

— Не всміхайся, твоя демонічна усмішка не справляє на мене враження. Кілька тих посічених ельфів? Артауд Терранова? Дріб’язок, факти, які не мають значення. Можна переступити через них, ідучи до важливих справ.

— Ах, вочевидь. Я знаю твій світогляд. Смерть не береться у розрахунок, вірно? Особливо чужа?

— Не будь банальним. Мені шкода Артауда, але що ж поробиш. Назвемо те… вирівнянням рахунку. Останнім часом я двічі намагався тебе вбити. Емгиру уривався терпець, тож я наслав на тебе вбивць. Щоразу я робив то зі справжнім небажанням. Я, бач, і надалі маю надію на те, що колись нас намалюють на одній картині.

— Облиш ту надію, Вільгефорце.

— Сховай меча. Ходімо разом до Тор Лара. Заспокоємо Дитя Старшої Крові, яке десь там, нагорі, вмирає, напевне, з переляку. Й підемо звідси. Разом. Ти будеш із нею. Будеш дивитися, як виконується її призначення. А імператор Емгир? Імператор Емгир отримає, що хотів. Бо я забув тобі сказати, що хоча Кодрінгер і Фенн померли, їхні справа й концепція надалі почуваються добре.

— Брешеш. Іди звідси. До того, як на тебе плюну.

— Я й насправді не маю бажання тебе вбивати. Я неохоче вбиваю.

— Правда? А Лідія ван Бредеворт?

Чародій скривив губи.

— Не промовляй того імені, відьмаче.

Ґеральт сильніше стиснув руків’я у кулаці, усміхнувся насмішкувато.

— Чому Лідія мусила померти, Вільгефорце? Чому ти наказав їй померти? Вона мала відвернути від тебе увагу, вірно? Мала тобі дати час на те, щоб ти став імунним до двімериту, щоб послати телепатичний сигнал Ріенсу? Бідна Лідія, живописець зі знівеченим обличчям. Усі знали, що то особа, яка нічого не значить. Усі. Крім неї.

— Мовчи.

— Ти вбив Лідію, чаклуне. Використав її. А тепер хочеш використати Цірі? З моєю допомогою?