ще там було щось про «понад мої сили тобі це пояснювати, ти заслуговуєш на краще, бажаю тобі знайти казкового принца, а мене забути…», втім вона не дуже докладно пам’ятає текст того листа із закидами й проханням подати на розлучення, вона донині не може збагнути, що такого було понад його сили, бо ж вони так добре розумілися одне з одним. Натомість дуже добре пам’ятала, бо жила тим постійно в Нью-Йорку, а потім і не в Нью-Йорку, початок його першого листа до неї: «Uncrowned Queen of my heart!» і любила початок того листа довше за Г’ю, який, мабуть, щось не так зрозумів або знову перебував у збентеженому стані, коли влаштував з одним молодим італійцем втечу до Мексики і протягом трьох тижнів не давав нічого про себе знати, і вона від переживань ледь не вмерла. Написала йому вельми патетичного листа, що вона, звичайно, ставиться з повагою до його бажання, але не розуміє, чому всю провину він хоче взяти на себе, бо вона взагалі не бачить ніякої провини, що він завжди може розраховувати на неї і що вона готова чекати, але оскільки її лист був, мабуть, такий же плутаний, як і його, то надійшло лише коротке прохання не чекати, що він мусить самотужки пройти через кризу, що в нього тільки одне велике прохання, щоб вона йому пробачила, і друге велике, щоб подала на розлучення. Джіно дуже страждає, бо він, Г’ю, думками так далеко, завжди біля неї, і загалом цілий час тільки й думає про те, що він причина цього розриву. Чому той Джіно, якого вона бачила лише один раз, має тяжко страждати від її з Г’ю стосунків, так і зосталось назавжди загадкою, а Г’ю вкотре залишив людину сам на сам з таємницями й переживаннями, яких їй годі було збагнути, бо переживав він, у жодному разі не Джіно. З Г’ю мало б бути все дуже добре, бо лише він умів вигадувати речі, від яких в Елізабет досі приємно на душі, бо Г’ю справді був великодушний і добрий. Якось він одержав замовлення і сто доларів авансу, і на ті перші свої зароблені такі дорогі долари накупив їй стільки квітів, що не вистачило ваз і горщиків і вони плавали в умивальнику й у ванні, а до квітів дорогий парфум, велетенський флакон, Елізабет відняло мову, але не стільки від радості, скільки через те, що ще лежав неоплачений рахунок за телефон і в неї теж було сутужно з грошима, але тепер, коли вона підвелася й окинула прощальним поглядом замок, що вже не був замком, бо кельнерка не прийшла і їй не довелося пити німецьку каву, то побачила себе з велетенським оберемком квітів, стоїть і сміється крізь сльози, як у фільмі, де чоловіки закидають примадонну квітами і та знесилено падає під їхнім тягарем, і ще почула, як каже: you аге а fool, oh Hugh, ту darling, you must be crazy! Нині вже не було жодного сумніву, що про оплачений рахунок Елізабет би не пам’ятала, а пам’ятала лише про той, який узагалі не можна було оплатити, але квіти й викинуті гроші, все, що Г’ю робив без будь-якої користі, таким вона його пам’ятала, таким він жив у ній далі, возвеличеним, і він, можливо, — у Мексиці чи десь інде, де тепер модно починати «з самого, з самого початку», бо тоді так було модно — вже й не пам’ятає, коли маленька квартира була вся у квітах, а він світився весь і сказав, що «Банді» саме той парфум, який їй найкраще пасує, а думає десь у Південній Америці, а може, й знову в Нью-Йорку про щось прикре, про що вона не пам’ятає, або й про щось приємне, про якусь приємну мить, якої вона не пригадує.
Перед розгалуженням на дорогу № 5 вона сіла на землю, звідси через замок Фраєнтурн можна спустися вниз, але лише до Платтенвірта, і вона, звичайно, так і зробить. Звідти, де ще не закінчується місто, дуже близько до набережного променаду, але саме туди їй не хотілося, бо так вона опиниться на вулиці серед людей, на Філлахерштрасе не можна показуватись ні в якому разі, в такому вигляді не можна виходити на люди, вона, звісно, могла б, для неї це не проблема, але надто швидке злиття доріг № 5 і 6 їй не подобалось, і вона хоч і пішла вниз, але тоді зупинилась посеред галявини, треба було шукати стежку далі, звідси навіть озера не було видно, з низовини, десь обов’язково має бути стежка, але навпростець іти не можна, і ще трошки поникавши, пошукавши стежок, вона повернулась і пішла горішньою дорогою додому.
Пан Матрай довго бунтував проти телефону, він, мовляв, не потерпить тут ніякого телефону, й іронізував з приводу розмов своїх дітей, про те, що дзвонять якісь чоловіки, які не знають німецької і просять Елізабет, і щоразу казав, записуй, скільки ти нателефонувала, бо Роберт мусить оплатити рахунок. Хоча спочатку Елізабет пробувала спонукати його провести телефон і думала, що обведе його довкола пальця, бо ж вона його донька, але перехитрити батька вдалося все ж не їй, а Робер-тові, за умови, що він оплачуватиме телефон, а Елізабет оплачувала лише свої розмови з Робертом. Пан Матрай з усмішкою вимагав додержання цієї умови лише тому, що він не хотів телефону, бо він би залюбки оплачував усі їхні рахунки, але нехай це буде їм невеличка наука і символічне покарання. Спочатку він не любив того апарата, бо той йому заважав, дзеленчав, коли він прилягав пополудні чи був у саду або починались новини. І діти телефонували завжди такої недоречної пори, десь із-за кордону. Спочатку він був тільки роздратований і щоразу коротко казав: краще напиши, напиши листа, від тебе вже три тижні нічого немає, а тепер передають новини.
Згодом він загалом був радий, що Роберт домігся свого, і оживав, коли телефонували діти. Злякався лише одного разу, коли Елізабет якось зателефонувала з Нью-Йорка, бо подумав, що вона тяжко хвора, але вона хотіла лише запитати, чи він може взяти для неї витяг з міського архіву, бо не може знайти всіх документів, метрика також кудись поділась. Згодом він констатував, що його легковажна донька взагалі втратила відчуття міри, бо зателефонувала лише тому, що цієї ж миті конче хоче вийти заміж, тоді як вистачило б і листа.
Наступного ранку йшов дощ, Елізабет і пан Матрай сиділи разом за сніданком, газету
