Читати книгу - "Історія Лізі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дарла здавалася не менш стомленою, ніж Лізі. Десь уже в дорозі вона викроїла час, щоб підфарбуватися бодай трохи, але не знайшла у своїй сумочці досить боєприпасів, щоб прибрати темні півкола під очима. Звісно, в ній уже нічого не залишилося від тієї сердитої дамочки віком тридцять із гаком років, яка наприкінці сімдесятих вважала своїм обов’язком телефонувати Лізі бодай один раз на тиждень і докоряти їй за нехтування своїми обов’язками перед родиною.
— Ти хочеш викинути ще одне пенні, маленька Лізі? — запитала вона тепер.
Лізі, яка вже потяглася рукою до пакетиків сахарину, почувши голос Дарли, змінила напрямок свого руху й натисла на кнопку старомодного цукрового шейкера, насипавши собі в чашку солідну порцію.
— Я думала, то пакетики з кавою, — сказала вона. — Пийте щочетверга каву зі справжнім цукром! Сьогодні це вже моя десята філіжанка.
— Зі мною та сама історія, — сказала Дарла. — Я бігала до туалету разів шість і збігаю ще раз, перш ніж ми покинемо цей чарівний заклад. Дякувати Богові, що існують антикислотні таблетки пепсиду.
Лізі розмішала свою каву, скривила гримасу, потім відпила ще раз.
— Звичайно, ти спакуєш для неї валізу?
— Хтось же має це зробити, а ти сьогодні схожа на ходячу смерть.
— Дякую за комплімент.
— Якщо твоя сестра не скаже тобі правду, то хто скаже?
Лізі чула це від неї вже багато разів спільно з такими фразами, як «Обов’язок не просить дозволу» або — номер один у хіт-параді Дарли на всі часи — «Життя несправедливе». Сьогодні ці слова її не роздратували. Навіть примусили слабенько усміхнутися.
— Якщо ти хочеш зробити це, Дарло, то я не стану відбирати в тебе цей привілей.
— Я не сказала, що я хочу, я сказала, що зроблю. Ти залишалася з нею на ніч і прокинулася з нею сьогодні вранці. Я сказала б, ти вже одержала свою частку. Пробач, я маю викинути своє пенні.
Лізі дивилася їй навздогін і думала: «Скільки ж вона сьогодні вже викинула тих пенні?» У родині Дебушерів, де існували свої слова та висловлювання для всього на світі, мочитися перекладалося як викинути пенні, а випорожнити живіт як — трохи чудно, але влучно — поховати квакера. Скот любив цей вираз, він казав, що то, мабуть, давнє шотландське утворення. Лізі вважала це можливим; більшість Дебушерів прибули з Ірландії, а всі Андерсони з Англії, чи принаймні так казала їхня добра матінка, але в родині було й кілька приблудних собак, хіба ні? Але це мало її цікавило, її більше цікавило те, що викинути пенні та поховати квакера були словесними рибами, спійманими в озері, в озері Скота, а він від учорашнього дня здавався таким до біса близьким до неї…
То був сон сьогодні вранці, Лізі… ти це знаєш, хіба ні?
Їй було не дуже зрозуміло, що вона знає, а чого не знає про те, що відбулося у спальні Аменди сьогодні вранці — усе було схоже на сон, навіть її намагання поставити Аменду на ноги й відвести її в туалет, — але в одному вона тепер була цілком певна: вони здали Аменду до Центру одужання та реабілітації «Ґрінлон» принаймні на тиждень, це виявилося значно легше зробити, аніж вона та Дарла могли сподіватися, й вони мали подякувати за це Скотові. Подякувати тут
(ура-ура)
і тепер, що, зрештою, було одне й те саме.
3
Дарла приїхала до затишного Мендиного будиночка Кейп-Код десь перед сьомою годиною ранку, її завжди укладене в акуратну зачіску волосся сьогодні було лише недбало пригладжене, один із ґудзиків на блузці розстебнувся, й рожевий колір ліфчика зухвало виглядав назовні. На той час Лізі вже переконалася в тому, що Аменда сьогодні нічого не їстиме. Вона було дозволила Лізі запхати їй до рота ложку з омлетом, після того як сестра спромоглася посадити її на ліжко й притиснути їй голову до узголів’я, і цей успіх уселив у Лізі деяку надію — схоже, Аменда могла ковтати, тож, можливо, вона з’їсть бодай одне яйце, — але ця надія виявилася марною. Просидівши в такій позі з півхвилини з яєшнею, затиснутою між губами (на Лізі ця жовта пляма справила досить моторошне враження, так ніби її сестра намагалася з’їсти канарку), Аменда просто виштовхнула її язиком. Кілька шматочків прилипли їй до підборіддя, а решта впали на її нічну сорочку. Очі Аменди і далі дивилися втихомиреним поглядом кудись у далеч. Або у світ містики, якщо ви належали до прихильників Вана Морісона.[20] Скот, безперечно, належав до таких людей, хоча його пристрасть до Вана значно зменшилася на початку дев’яностих. Це був той час, коли Скот обернув свої симпатії назад до Генка Вільямса та Лоретти Лін.[21]
Дарла відмовилася повірити, що Аменда не хоче їсти, доки сама не повторила експеримент із яйцем. Для цього їй довелося засмажити нову яєшню, бо Лізі вже викинула рештки першої у сміття. Спрямований кудись уперед на тисячу ярдів погляд Аменди знищив у ній будь-який апетит до тих решток, які їй залишалися від великої сестрички.
На той час, коли Дарла увійшла до кімнати, Аменда знову сповзла зі своєї сидячої пози — попливла вниз, — і Дарла допомогла Лізі посадити її так, як вона сиділа. Лізі була вдячна їй за допомогу. У неї вже боліла спина. Вона навіть не могла собі уявити, чого коштує людині доглядати особу, що перебуває в такому стані сьогодні й завтра, до нескінченності днів.
— Амендо, я хочу, щоб ти це з’їла, — сказала Дарла категоричним, я-не-стану-слухати-нікого-ні тоном, що його Лізі добре запам’ятала з багатьох телефонних розмов у свої молодші роки. Цей тон у поєднанні з характерно висунутою вперед щелепою Дарли та позою її тіла цілком ясно давав зрозуміти: вона вважає, що Аменда прикидається. «Клеїть дурня, як кондуктор», — сказав би Денді; одна із сотні його веселих, барвистих і не наповнених якимсь очевидним сенсом фраз. Але (подумала Лізі) хіба Дарла не вважала так щоразу, коли хтось
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія Лізі», після закриття браузера.