Читати книгу - "Знахар"

— Ні, не знаю.

— Тоді, коли про всі містечкові чвари ти й словом не похопилася. Адже я міг підозрювати, що цей Собек, ставши на твій захист, мав на це якесь право. Але ти вирішила слушно: «Я не виправдовуватимусь перед Лешеком, бо якщо він має такі огидні підозри, то не заслуговує на мої пояснення».

Марися не пригадувала, щоб вона тоді міркувала саме так, проте не заперечила.

— Я не хотіла тебе вплутувати в ці неприємності, — тільки й сказала вона.

— І це погано. Хто ж твій захисник, коли не я?

Він замислився й додав:

— Узагалі я мушу якось зайти на пошту й потиснути руку цьому Собекові. Звісно, це нахабство, що він насмілюється тебе кохати, але він учинив як порядний мужчина.

Сонце вже хилилося за небокрай. Зазвичай о цій порі вони збиралися повернутися, та нині треба було обговорити стільки речей… Вирішили, що Марися завтра повідомить пані Шкопкову про свої заручини і про те, що більше не працюватиме в її крамниці.

— Скажи їй також, що коли вона вважає, що витратилася на тебе, то ти повернеш їй кошти, які вона полічить, — запропонував Лешек.

— Ти її не знаєш, — відказала Марися. — Вона не полічить жодних видатків, бо я за все віддячила своєю працею. Вона би смертельно образилася, якби я про таке лише натякнула. Вона дуже порядна жінка. Я іншого боюся: що вона не повірить у ці заручини.

— Що ж, тоді я приїду, скажімо, опівдні, і вона почує це від мене. Хай там як, але речі збери.

— Лешеку, коханий мій, не знаю, чим я на таке заслужила, але я така щаслива!

Чинський обняв її й ніжно притулив до себе. Його сповнювало невимовною радістю те, що для цієї дівчини, цієї чудової дівчини, у якої не було нікого на світі, він став усім і буде всім. Водночас Лешек дивувався сам собі. Адже він стільки разів тримав в обіймах різних жінок, і ніколи не відчував нічого, крім жадання. Чому ж до цієї єдиної, якої він безсумнівно прагнув дужче, ніж будь-кого на землі, навіть жадання було іншим, пронизаним безкінечною любов’ю й мало не релігійним обожнюванням. Колись, у перші місяці знайомства з Марисею він дивився на неї, як і всі. Якби вона тоді опинилася з ним сам на сам… Ніщо б не втримало його перед скоєнням жахливої помилки.

«Слава Богу, що цього не сталося», — думав він.

Вони ще довго бродили лісом і вже майже стемніло, коли вирішили повернутися. Крізь частину лісу, де було чимало ям і корчів, їхали повільно. Зрештою, підстав непокоїтися не було. Лешек знав дорогу як свої п’ять пальців, знав кожний рівчак, кожний камінь, кожний поворот. До путівця він доїхав би й у темряві, а при світлі нічного рефлектора можна було цілком безпечно рухатися на пристойній швидкості.

Так принаймні вони думали.

Тієї самої миті, коли мотоцикл виїхав з лісу, і його голосний гуркіт сповнив галасом сонну рівнину аж до путівця, за одним із поворотів бічної дороги з’явилася тінь чоловіка.

Екс-семінарист Зенон довгенько тут чекав. Він проспав у рівчаку кілька годин і навіть боявся, чи саме тоді мотоцикл не проїхав назад до путівця. На щастя, хвилювався він даремно. Від віцкунського бору наближався гуркіт машини, іноді з підвищень на дорозі далеко в темних зарослях зблискував промінь яскравої зелені, вихопленої фарою.

— Тепер вони від мене не втечуть, — буркнув Зенон.

Він уже тиждень, як пив не просихаючи. Вициганив у тітки в Свенцянах кількадесят злотих і, повертаючись до Радолишок, коли пішки, коли попутною бричкою, не оминув жодної корчми, жодного шинку. Повертався, аби ще раз прохати в батька пробачення, хоча й не вірив, що таке станеться, і в розпачі впивався горілкою аж до непритомності. Коли по обіді побачив на дорозі мотоцикл Чинського й упізнав тих двох, винуватців його вигнання з дому, у його п’яній голові з усією силою озвалася ненависть і прагнення помсти.

«Тепер вони відплатять мені за мою кривду», — повторював він собі.

Зенон знав, що вони повертатимуться цим шляхом, що іншого немає. Сів у рівчаку за поворотом і чатував.

Йому ще гуло в голові, і ним добряче хитало, проте почувши наближення мотоцикла, Зенон почав діяти швидко й за планом. Він усе докладно обміркував. Якраз за цим поворотом дорога здіймалася досить стрімко, і Чинському доведеться додати газу, і зробить він це сміло, бо ж поворот різким не був.

Коли за поворотом він побачить непередбачену перешкоду, буде запізно гальмувати, і катастрофи не уникнеш.

Цю перешкоду Зенон приготував заздалегідь. То були дві доволі товсті підгнилі колоди, що їх він знайшов у заростях, і ще купа каміння, якого не бракувало в рівчаках.

Тепер він не гаючись витягнув це все на дорогу й акуратно розклав упоперек. Проїзд був цілком загороджений, про те, щоб оминути перешкоду, не було й мови. Обабіч вузької дороги були глибокі рівчаки, а їхні зовнішні береги значно виступали над рівнем внутрішніх. Зрештою, вони були порослі густим чагарником, утворюючи немовби стіни вздовж дороги.

Ще не зовсім стемніло, і Зенон з похмурим задоволенням ще раз оглянув свою роботу. Він уже хотів було рушити в бік путівця, коли йому спало на думку, що сховавшись у кущах поруч із барикадою, він може спокійно стежити за результатом своєї помсти.

«Принаймні побачу, як вони скрутять собі в’язи», — криво всміхнувся він.

Зенон кілька разів сповзав по стрімкому схилі рівчака, проте нарешті видряпався нагору, розсунув кущі й зручно вмостився під ними. Пункт спостереження був вибраний досконало. Залишалося спокійно лежати й чекати, а коли вони розіб’ються, вийти на путівець і піти до містечка. Ніхто не зможе довести, що це він поклав колоди й каміння, ніхто його тут не бачив, а селянин, з яким він їхав від віщунської корчми, подався в бік Ошмяни. Зрештою, він навіть не знав, кого підвіз. А цих двох знайдуть лише вранці. Уночі цією дорогою ніхто не їздить, не те, що путівцем, яким везуть цеглу до Людвикова чи прямують вози до вранішнього поїзда.

«Звісно, можуть виникнути підозри, — міркував Зенон. — Я їм не раз погрожував. Але доказів проти мене не буде жодних. А за свою кривду помщуся… Ще й видовище неабияке… Таке не щодня трапляється!..»

Минали хвилини, які здавалися годинами. Гуркіт двигуна наближався, робився дедалі голоснішим. Тепер від неухильної катастрофи їх ділило не більше, як півкілометра.

«Хіба що його якийсь чорт попередить», — майнула Зенонові думка.

Проте Чинського ніщо не попередило.