Читати книгу - "Доктор Фаустус"

дивує. Німецька молодь, саме як молодь, репрезентує народний дух, німецький дух, юний, з великим майбутнім, — не дозрілий іще, коли хочете, але яке це має значення! Німці завжди здійснювали свої подвиги зі своєї могутньої недозрілості, недарма ж ми народ Реформації. Вона також була наслідком недозрілості. Дозрілим був флорентієць часів Відродження, що, перше ніж піти до церкви, казав своїй дружині: «Що ж, віддамо шану цій популярній химері!» А Лютер був досить недозрілий, досить народний, по-німецькому народний, щоб створити нову, очищену віру. Що сталося б зі світом, якби останнє слово було за дозрілими! Ми зі своєю недозрілістю подаруємо йому ще немало відновлень і революцій.

Після цих Дойчлінових слів якусь хвилину всі мовчали. Мабуть, поночі втішалися своєю особистою і національною молодістю, просякнутою загальним пафосом. Вислів «могутня недозрілість» напевне підлестив більшості з них.

— Аби тільки я міг зрозуміти, чому, власне ми такі недозрілі, такі, як ти кажеш, молоді, я маю на увазі німецький народ, — почув я Адріанів голос, що урвав мовчанку. — Ми ж бо, зрештою, пройшли такий самий довгий шлях, як і всі народи, і, може, тільки наша історія, тобто та обставина, що ми трохи запізно об'єдналися й витворили спільну самосвідомість, збиває нас із пантелику ідеєю якоїсь особливої молодості.

— Ні, ти зовсім не те кажеш, — заперечив Дойчлін. — Молодість у найвищому розумінні цього слова не має нічого спільного з політичною історією, взагалі з історією. Вона — метафізичний дарунок, щось істотне саме собою, цілісна структура, призначення. Хіба ти ніколи не чув про німецьке становлення, німецьку любов до мандрів, нескінченне перебування в дорозі німецької сутності? Німець, коли хочеш, — вічний студент серед народів, вічний шукач…

— А його революції — студентські гулянки світової історії,— коротко засміявшись, докинув Адріан.

— Дуже дотепно, Леверкюне. Але все-таки мене дивує, що твій протестантизм дозволяє тобі бути таким дотепним. У крайньому випадку можна було і з більшою повагою поставитись до того, що я називаю молодістю. Бути молодим означає бути первісним, означає стояти близько біля джерел життя, означає мати силу підвестися і скинути кайдани цивілізації, що давно пережила себе, зважитись на те, на що в інших не вистачає відваги, а саме: повернутися до витоків, до основ. Відвага молодості — це дух того, що зветься «помри й повстань наново», знання про смерть і нове народження.

— А хіба все це таке німецьке? — спитав Адріан. — Hoве народження називалося колись rinascimento й відбувалося в Італії. А «назад до природи» вперше проголошено по-французькому.

— Перше було оновленням культури, а друге — сентиментальною пастораллю, — заперечив Дойчлін.

— Із пасторалі,— вперто сказав Адріан, — вийшла французька революція, а Лютерова реформація була тільки відгалуженням, етичними манівцями Ренесансу, застосуванням його ідей у царині релігії.

— У царині релігії, отож-бо й воно. А релігія — це зовсім не те, що археологічне оновлення чи суспільний переворот. Релігійність — це, можливо, сама молодість, безпосередність, мужність і глибина життя кожної окремої людини, воля і здатність у всій повняві спізнати й на собі відчути природність і демонізм буття, яким воно знов відкрилося нашій свідомості завдяки К'єркегорові[157].

— То ти вважаєш, що релігійністю обдаровані тільки німці? — спитав Адріан.

— У тому значенні, якого я їй надав, у значенні духовної молодості, спонтанності, віри в життя, Дюрерового вершника поряд зі смертю й дияволом[158] — безумовно.

— А Франція, країна соборів, короля якої звали найхристияннішим і яка дала світові таких теологів, як Боссюе[159], як Паскаль[160]?

— То було давно. Історія вже не одне сторіччя тому обрала Францію провісницею антихристиянства в Європі. В Німеччини місія цілком протилежна, ти мав би це відчувати і знати, Леверкюне, якби ти не був саме Адріаном Леверкюном, тобто надто холодним, щоб бути молодим і надто розумним, щоб бути релігійним. З таким розумом можна далеко піти в церкві, але не в релігії.

— Красно дякую, Дойчліне, — засміявся Адріан. — Як наші предки в давнину, сказав би Еренфрід Кумпф, не прикидаючись святенником, ти мені добре врізав. Мені здається, що я й у церкві не піду далеко, але звичайно ж, без неї я не став би теологом. Тільки найобдарованіші з вас, я добре знаю, ті, що читали К'єркегора, правду, й етичну правду також, цілком переносять у сферу суб'єктивного і з огидою відкидають поняття пастви. Але я не можу пристати до вашого радикалізму — який, до речі, довго напевне не протриває, бо таке дозволене тільки студентам, — до вашого к'єркегорівського відокремлення церкви від релігії. В церкві, навіть у теперішній, просякнутій світським, буржуазним духом, я вбачаю твердиню ладу, інституцію, що об'єктивно дисциплінує, утримує в певному річищі релігійне життя, не дає йому вийти з берегів. Без церкви воно дійшло б до суб'єктивістського здичавіння, обернулося б у прикритий ім'ям Бога хаос, у світ зловісних, фантастичних химер, у безкрає море демонії. Розмежовувати церкву й релігію означає не розмежовувати церковного життя і божевілля…

— Oro! Слухайте, що він каже! — вигукнуло кілька голосів.

— Правду каже! — заявив навпростець Матеус Арцт, якого прозвали «соціал-Арцтом» за його палку любов до соціальних питань. Він був християнський соціаліст і часто цитував вислів Гете про те, що християнство було політичною революцією, яка помилково стала революцією моральною. Тепер він також сів на свого коника: — Християнство знов повинне зробитися політичним, тобто соціальним: це був би правильний, єдиний спосіб дисциплінувати релігійне життя, бо воно дійсно може виродитись, як тут непогано сказав Леверкюн. Релігійний соціалізм, соціально забарвлена релігійність — ось що нам потрібне. Головне знайти правильні концепції, теологічну концепцію треба пов'язати з соціальною, з завданням удосконалення людського суспільства, яке перед нами поставив Бог. Повірте мені,— сказав на закінчення він, — все зводиться до того, щоб виріс народ-промисловець, міждержавна промислова нація, яка зможе колись утворити досконале з усіх поглядів європейське суспільство, єдиний економічний організм. У ньому будуть зосереджені всі творчі імпульси що в зародку існують уже й тепер, здатні не лише технічно здійснити нову економічну структуру, не тільки докорінно оздоровити природні людські стосунки, а й заснувати новий політичний лад.

Я віддаю розмови цих студентів так, як вони їх провадили, з усіма висловами, запозиченими з академічного жаргону. Їм навіть на думку не спадало, що той жаргон надто пишномовний, навпаки, вони користувалися ним із задоволенням, невимушено й цілком природно, з віртуозною непретензійністю перекидаючись гучними, претензійними словами. Наприклад: «природність і демонізм буття», «теономічна концепція»; все це можна було б сказати простіше, але тоді воно випало б з їхнього гуманітарного стилю. Вони залюбки ставили «основоположні питання», говорили про «сакральний простір»,