Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

«Почуваюся на тридцять фунтів важчим,» відповів я.

Він усміхнувся, зачинив двері й ми спустилися.

Того вечора за обідом, мати сказала, «Генрі, я так пишаюся, що в тебе є робота!»

Я не відповів.

Батько мовив, «Ти хіба не радий, що отримав роботу?»

«Ага.»

«Ага? І це все, що ти можеш сказати? Ти хоч уявляєш, скільки в цій країні зараз безробітних?»

«Гадаю багато.»

«Ти маєш бути вдячним.»

«Послухай, а ми не можемо просто поїсти?»

«Ти маєш бути вячним і за цю їжу. Знаєш скільки коштує такий обід?»

Я відштовхнув свою тарілку. «Чорт! Я не можу це їсти!»

Я встав і пішов до своєї кімнати.

«Я зараз прийду й навчу тебе що до чого!»

Я зупинився. «Я чекатиму, старий.»

Я пішов далі. Я зайшов до кімнати і став чекати. Я знав, що він не прийде. Я завів будильник, щоб бути готовим до «Мірз-Старбак». Була тільки 7:30 вечора, та я все-одно роздягнувся й ліг у ліжко. Я вимкнув світло й навколо запала темрява. Робити було нічого, йти було нікуди. Батьки скоро також ляжуть і вимкнуть світло.

Моєму батьку подобався слоган «Хто рано лягає і рано встає, буде здоровим, багатим і мудрим.»[18]

Та він не став ні тим, ні іншим. Я вирішив, що спробую повернути весь процес навпаки.

Я не міг заснути.

А якщо помастурбувати на міс Мідоуз?

Занадто дешево.

Я лежав у темряві, чекаючи на щось. 

47

Перші три-чотири дні у «Мірз-Старбак» були однаковими.  Насправді, рлдібність була дуже стабільною річчю в «Мірз-Старбак». Кастова система була загальновизнаним фактом. Не було жодного продавця, котрий сказав би працівникові складу більше кількох слів. І це мене зачіпало. Я саме розмірковував над цим, штовхаючи свого візка. Можливо продавці були розумнішими за нас? Звісно, одягалися вони краще. Вони вважали свою посаду надзвичайно важливою. Може, якби я був продавцем, то поводився б так само. Щодо інших складовиків мені було байдуже. Зрештою, так само, як і до продавців.

Що ж, думав я, котячи свій візок, тепер і у мене є робота. Невже це все? Не дивно, що люди грабують банки. У світі занадто багато принизливих робіт. Якого дідька я не став верховним суддею чи концертним піаністом? Тому що для цього потрібно багато вчитися, а це коштує грошей. Проте мені, все-одно, не хотілося ніким бути. І в цьому мені не було рівних.

Я приштовхав свого візка до ліфта й натиснув кнопку.

Жінкам потрібні чоловіки, котрі заробляють гроші, вони хочуть видатних чоловіків. Скільки першокласних жінок жили з останніми п’яницями й волоцюгами? Та все-одно мені не потрібна була жінка. Що завгодно, тільки не жити з жінкою. Як могли чоловіки жити з жінками? Що це означало? Все що я хотів, так це печера в Колорадо з трирічним запасом харчів і випивки. Підтирав би дупу піском. Що завгодно, будь-що, аби перестати тонути в цьому нудному, тривіальному існуванні.

Ліфт приїхав. Як і раніше, за ліфтера був альбінос. «Агов, я чув, що ви з М’юксом вчора гуляли по барам!»

«Він купив мені кілька пив. Я взагалі без копійки.» 

 «Випало потрахатись?»

«Принаймні не мені.»

«Чому б вам не взяти мене з собою наступного разу? Я покажу вам як чіпляти дівуль.»

«Знаєшся на цьому?»

«Маю певний досвід. Минулого тижня підчепив китаянку. І уявляєш, у них там дійсно все так, як і кажуть.»

«Що саме?»

Ми приїхали у підвал і двері відчинились.

«У них пизда не вертикальна, а горизонтальна.»

Феріс уже чекав на мене.

«Де тебе чорти носили?»

«У відділі садівництва.»

«Що ти там робив, удобрював фуксії?»

«Ага, наклав по кавелику в кожен горщик.»

«Послухай, Чінаскі…»

«Так?»

«Останнє слово тут завжди за мною. Второпав?»

«Ага.»

«Добре. Тут прийшло замовлення з відділу чоловічого одягу.»

Він дав мені лист замовлення.

«Знайди ці товари, достав їх, отримай підпис і повертайся.»

Відділом чоловічого одягу керував містер Джастін Філіпс-молодший. Це був люб’язний і ввічлививй молодий чоловік десь близько двадцяти двох. Він тримався прямо, мав темне волосся, чорні очі й пухкі губи. Прикра відсутність у нього скул була майже непомітною. Він був блідий і завжди носив чорний костюм та ідеально наркохмалені сорочки. Всі продавщиці любили його. Він був чутливий, розумний і дотепний. Правда, в ньому було щось неприємне, певно це передалося йому від когось із родичів. Він був єдиним, хто порушив традицію й заговорив зі мною. «Ці огидні шрами на твоєму обличчі, ти певно соромишся їх, чи не так?»

Поки я підходив до відділу, містер Джастін Філіпс стояв, як завжди прямо й дещо нахиливши голову, як він це часто робив, так ніби розглядав щось таке, чого решта не бачить. Він умів бачити щось. Певно, я просто не впізнав у ньому породу. Очевидно, що він був вищий цього оточення. Класно робити так і отримувати за це гроші. Мабуть  це саме те, що так подобалось керівництву і продавщицям. Він просто був людиною занадто хорошою для цієї роботи, та все-ж, виконував її.

Я підійшов. «Ось ваше замовлення, пане Філіпс.»

Здалося, ніби він не помічавв мене, бо був зайнятий чимось іншим. Я виклав товари на прилавок, а він так і продовжував дивитися в якусь точку прямо над дверима ліфта.

Раптом я почув смішок когось із золотих хлопчиків і озирнувся. До крамниці зайшов гурт хлопців, що вчилися зі мною в Челсі. Вони приміряли светри, сорочки і ще всіляки речі. Я знав їх лише наглядно, за чотири роки в школі ми жодного разу не розмовляли. Їхнім лідером був Джимі Ньюхол. Він був півзахисником нашої футбольної команди, непереможної протягом трьох років. У нього було золоте волосся, що відбивало сонячне проміння або ж світло лампи в класі. Він мав товсту, міцну шию, над якою сиділо ідеальне обличчя юнака зі скульптури якогось видатного майстра. Все було таким, як воно і повинно бути: ніс, лоб, підборіддя, все ідеально. І тіло також було досконалим. Решта хлопців з його гурту були не такими ідеальними, як він, та не набагато гіршими. Вони стояли примірюючи светри й сміялися, готуючись піти до U.S.C. чи Стенфорду.

Джастін Філіпс підписав мою форму. Я саме прямував до ліфту, як раптом почув голос:

«ГЕЙ, СКІ! СКІ, ТОБІ ЛИЧИТЬ ТВОЯ УНІФОРМА!»

Я зупинився, розвернувся й махнув їм рукою.

«Погляньте-но на нього! Найкрутіший хлопець у місті з часів Томі Дорзі![19]»

«Та проти