Читати книгу - "Червоний"

— Жмурів оцих кнокає19 хто? — уточнив Шарик.

— І треба ж начальству ще цим морочитися, — відповів я.

І це була правда: за весь час, поки ми трудилися в похоронній команді, ніхто з адміністрації жодного разу не зазирнув у яму, аби подивитися, кого саме ми збираємося закопати. Лікар констатував смерть, потім оформлювали відповідні довідки і списували справу померлого в архів.

— Отож, — Шарик по-блатному цикнув зубом. — Усе допер, спеціально товкти не треба?

— Зрозумів, — кивнув я.

Закопати Ботву та двох інших убитих злодіїв окремо, у могилі для сук, а вбитих «зсучених», навпаки, покласти до загальної могили ми ще могли без особливих для себе наслідків. Нехай сук і сприймають як фронтовиків, та урочистих похоронів для них однаково не буде. До речі, на нас в разі чого чекала така сама доля.

Проте Шарик не поспішав іти. З чого я зрозумів: він не скінчив. Справа про поховання злодіїв окремо від сук, звісно, дуже важлива, та зі свого досвіду спілкування з Колею Тайгою я відчував: це прохання, точніше, цей наказ міг передати і хтось дрібніший за статусом, аніж Вася Шарик. Отже, це була лише затравка.

Справді, знову витримавши невеличку паузу, Шарик продовжив, для чогось ще більше стишивши голос:

— У вас там бандерівці в хаті...

— Так точно, — підтвердив я, для чогось додавши: — Восьмеро. І п’ятеро прибалтів... Поплічники... Це поки що, чує моє серце, ними нас іще допакують.

— То херня, — відмахнувся Шарик. — Хай пакують, вам-то що. Вони сидять, ви теж сидите, вашої баланди не зжеруть... Ну, а чиї вони там посіпаки, хай громадяни прокурори розбираються. їм за це зарплату платять. — Він знову цикнув зубом. — Ти якось із ними контачиш?

Насправді питання складне для мене на той момент. Хоча Кримінальний кодекс передбачав для нас із бандерівцями одну статтю, нехай і різні пункти, між нами я не бачив нічого спільного. Більше того: такі, як Червоний, на моє переконання, служили фашистам, потім американцям, тобто ворогам радянської влади. У мене ж, наприклад, була зовсім інша історія та до справжньої зради батьківщини я не мав жодного стосунку.

До того ж існувала ще одна причина триматися подалі від бандерівців: тоді я вважав, що вони ненавидять росіян, вони навіть між собою говорили українською, хоча російську добре розуміли. Узагалі ця група в’язнів від самого початку видавалася досить організованою, закритою, вони самі не надто шукали з іншими мешканцями бараку контактів ближчих, аніж того вимагали правила співжиття під одним дахом.

— Та... Не дуже...

— Доведеться законтачити. Хто у них старший?

Думаю, Коля Тайга це знав. Відповідно, володів інформацією і Шарик. Але я залишив свої думки при собі і коротко відповів:

— Є там такий... Червоний. Данило, здається.

— Кликуха?

— Прізвище. Ти ж знаєш, у нас без прізвиськ...

— То у вас... Танкісте! — Злодій криво посміхнувся, хоча очі не випромінювали веселощів. — Значить, так. Даси йому знати: хай сьогодні вночі він та його корєша не сплять. Запитає, чому, скажеш — від Колі Тайги маячок. Зовсім тиснутиме, говори: жити хочуть — хай слухаються. Усе, більше нічого для тебе нема. — Уже зібравшись іти, Шарик раптом знову повернувся до мене, глянув просто в очі. — Своїх теж підкрути. Гаряче вночі буде. Теж бережіться, попечетеся...

4

Не хочу тепер казати, що зовсім не зрозумів натяків блатаря.

Але для чого злодіям попереджати «політиків», та ще й бандерівців, про якусь загрозу? Якби загроза йшла від в’язнів, керованих Тайгою, звісно жодних застережень Червоному не передавали б. Хіба злодії надумали удатися до однієї зі своїх улюблених складних ігор, на які були мастаками завжди, а в табірних умовах і поготів. Ось тільки досвід підказував: «законникам» із націоналістами нема чого ділити. Припустімо, Коля Тайга пронюхав — адміністрація збирається пресувати бандерівців. Але тут хоч попереджай, хоч ні — це однаково станеться, і опиратися насильству безглуздо.

Отже, лишається одне джерело реальної загрози для бандерівців — суки.

Вони мали претензії на статус третьої табірної влади. За чутками, окремі зони вже потроху «червоніли». І відбувалося це завдяки активності зсучених, котрі, як я вже казав, іноді користувалися мовчазною підтримкою табірної адміністрації та навіть позначали себе, вдягаючи на рукави червоні пов’язки. Проте наш особливий табір номер шість досі тримався на злодійській більшості, тобто вважався «чорним»: Коля Тайга і такі, як він, вважали себе «чорною мастю». Кримінальний табель про ранги взагалі поділяв не лише злочинний, а й весь світ на масті, як у картах. Чорне, червоне, королі, тузи, шістки... Ну, розумієте, мабуть, бо по телевізору фільми відповідні показують.

Ось тільки мене все не обходило. Принаймні, я сам так хотів.

Але роки, проведені у Воркуті, помножені на те, через що мені довелося пройти до таборів, добряче вплинули на мої, як то кажуть, життєві настанови. Найперша з них — на відміну від того ж доцента Шліхта чи інших засуджених із вищою освітою, ще на етапі я зрозумів, що змінити нічого не вдасться — доведеться терпіти, і я змирився.

Вірте, не вірте... Не дай вам, звісно, Бог опинитися в подібній ситуації, хоча і тепер усе можливе... Словом, не хочу, аби ви на власній шкурі переконалися, як воно: після надриву та зламу ось тут, усередині, плисти за течією, мов тріска у брудному струмочку на тротуарі після дощу. Навіть те, що майор Абрамов звернув на мене увагу та своєю владою перевів у похоронну команду, подалі від повільної смерті у вугільній шахті, я сприймав як вищу подяку за упокорення долі. Хоч я і підтримував — знову ж таки через обставини — контакти з кримінальниками, не вважав, що чимось зобов’язаний таким, як Коля Тайга. І тим більше, не мав жодного бажання хоч якимось боком вписуватися в їхні розбірки з суками. Та й взагалі єдина надія, яку я собі залишив: тихенько досидіти свій термін, вийти й непомітно десь осісти.

Якщо порівнювати злодіїв із тими, кого вони іменували «зсученими», то насправді моє ставлення саме до сук могло б бути інакшим. Адже мені довелося побути штрафником: повоювати з колишніми кримінальниками пліч-о-пліч і поспати з ними в одному окопі. І хоч частина з них після