Читати книгу - "Євреї на Україні"

знати, що 40 % усіх коштів, зібраних у 1970 р. по Союзу, припадає лише на єврейську общину міста Києва. Але сіоністи збирають данину й іншого роду. Їм до зарізу потрібна інформація про життя євреїв діаспори, аби насадити серед них ідеологію зради тієї країни, з якою пов’язане їхнє життя і діяльність, використати їх як базу для шпигунської й диверсійної діяльності в інтересах ізраїльського “центру” і міжнародної реакції взагалі. Яків де Хаас, секретар Т.Герцля, у 1928 р. хвалився великими можливостями сіоністської агентури:

“Хіба в англійців не виникало потреби мати надійного інформатора в Одесі, хіба їм не потрібен був у Харбіні найдовіреніший агент? А коли президент Вільсон поставив вимогу в найкоротший строк подати йому узагальнюючу інформацію в тисячу слів, яка докладно викладала б, які сили стоять за Керенським, що піднявся до влади в Росії… Всі ці послуги забезпечив нью-йоркський центр, не претендуючи ні на що, але отримуючи багато — повагу і прихильність діячів, чиї підписи скріплювали великі справи. Тисячі сіоністів працювали й служили вірно на своїх глибоко ешелонованих позиціях”.416

Як бачимо, вплив сіоністського капіталу далеко більший, ніж розміри особистих багатств євреїв-бізнесменів та відданих їм ставлеників і довірених осіб. Цього впливу дуже довго не помічали або не хотіли помічати в Радянському Союзі. Тільки після того, як сіоністський капітал вийшов з “підпілля” і показав свої хижі зуби, коли 5 червня 1967 р. ізраїльська армія знищила сотні радянських літаків і танків, якими були озброєні єгиптяни (за словами Садата, 80 % озброєння єгипетської армії), і перевернула наші далекосяжні плани на Близькому Сході, в СРСР перестали розповідати казочки про “інтернаціоналізм” євреїв і почали глибше цікавитися питанням сіонізму. Здається, й у нас зрозуміли, то сіонізм — сила серйозна і вимагає до себе серйозного ставлення.

Чого прагнуть сіоністи? Яких плодів чекають вони від своєї діяльності?

Офіційно вважається, що головною метою міжнародного сіонізму є нібито створення єврейської держави, в якій могли б докупи зібратися “розсіяні осколки бездомного народу”. Така держава за рішенням ООН була створена 1948 р. на землі Палестини і відома під назвою Ізраїль. Концепція сіонізму передбачає, що “навколо Сіону”, “вітчизни батьків”, повинні зібратися всі євреї. Якби це було так, сіоністів можна було б тільки вітати. Насправді ж вони зовсім не ставлять завдання переселення в Ізраїль усіх євреїв. Один з ідеологів сіонізму, згадуваний уже одеський публіцист Л.Пінскер, вважав, що імміграція євреїв у “національний єврейський центр” має бути обмежена: “Кількість євреїв у кожній країні повинна зменшуватися лише в межах, що диктуються економічними умовами корінного населення”. Мудра думка: де надто густо євреїв, там неодмінно виникають неминучі тертя з місцевим населенням. Пінскер додавав, що “про загальне переселення народу не можна, звісно, й думати”.417

Єврейська держава, за задумами ідеологів світового сіонізму, потрібна як моральний фактор, як “центр”, через який можна було б впливати на “периферію”, здійснювати ідейний і політичний контроль над громадянами різних країн. З метою такого впливу створена, зокрема, концепція “світової єврейської нації”.

Радянська наука завжди відкидала теорію про те, нібито євреї, що живуть у різних країнах і за різних режимів, становлять єдину націю, незважаючи на те, що не мають економічної спільності, спільної території, культури, спільної, мови і спільних звичаїв, крім єдиної релігії. Ленін вважав ідею “єврейської нації” цілком хибною і реакційною за своєю суттю, бо вона створює в єврейських трудящих прямо і посередньо настрій, ворожий асиміляції, настрій “гетто”.418

Обстоюючи свою точку зору, ідеологи сіонізму вважають євреїв світу нацією (не треба змішувати з проблемою ізраїльської нації) на підставі таких ознак, як “духовна єдність” усіх євреїв, “спільність релігії і культури”, “специфічне історичне минуле”, давність виникнення євреїв як нації і як релігійної общини, своєрідний спосіб мислення, ідея Ізраїлю як історичної батьківщини єврейського народу, що ріднить євреїв різних країн, тощо. При цьому доктрина сіоністів виходить з того, що євреї — “екстериторіальна нація”.

Концепцію “єврейської нації”, під виглядом критики, намагається обгрунтувати, і не без успіху, радянський автор з Ужгорода Адольф Ейдельман у брошурі “Сучасність та іудаїзм”.

Подібність євреїв різних країн і континентів, міркує автор, пояснюється минулою соціально-економічною і релігійною спільністю, умовами замкнутого існування, відсутністю притоку селян і перетворенням євреїв переважно в міських жителів, зайнятих ремеслами й торгівлею. Існування євреїв як особливої етнічної групи пов’язане не тільки з економічними причинами, хоч вони, як писав Енгельс, і “є в кінцевому підсумку вирішальними. Але й політичні і т. п. умови, навіть традиції, що живуть в головах людей, відіграють певну роль, хоч і не вирішальну”.419

Ці моменти, продовжує Ейдельман, сприяють формуванню етнічної самосвідомості, тобто усвідомлення приналежності до певної етнічної групи, яка (свідомість) відображає спільність території, відособленість мови, дійсне чи уявне походження, культурний уклад, специфічні релігійні уявлення. У цьому місці Ейдельман посилається на радянського дослідника Агеєва, який писав, що “народність може більш або менш тривалий час не мати спільної мови, єдиної території, але вона не може зберегтися без етнічної самосвідомості, яка і втілює її етнічну спільність”.

Треба мати на увазі, додає Ейдельман, що національна і релігійна відособленість євреїв посилювалася переслідуваннями. А дискримінація, за словами І.Кона, створювала в середовищі етнічної групи “гостре відчуття своєї винятковості, своєї відмінності від решти людей”.420

Ось вам і нація майже за всіма тими класичними ознаками, яких вимагає принаймні сучасна радянська наука. На користь думки про єврейську націю говорить і те, що самі євреї ніколи не втрачали віри в можливість свого національного відродження. Ще в 60-70-х роках минулого сторіччя, у пору цілковитого захоплення асиміляторськими ілюзіями, відомий видавець “Еврейской Библиотеки” А.Ландау, хоч і несміливо, писав, що він “вовсе не видит причины, почему равноправием и образованием необходимо обуславливать смерть еврейской народности”.421

Палким поборником національної ідеї і борцем проти асиміляторства був письменник П.Смоленскін, родом з Одеси. У заснованому ним у Відні журналі “Гашахар” Смоленскін ще в 1868 р. заявляв:

“Они (асимільовані елементи) все твердят нам: будем как все народы! Я тоже повторяю за ними: будем, подобно другим народам, добиваться просвещения, оставим, как и они, вредные предрассудки и будем верными гражданами в странах нашего рассеяния; но уподобимся же другим народам и в том отношении, чтобы мы, как и они, не стыдились нашего происхождения, и будем, как и они, дорожить нашим языком и нашим национальным достоинством. И нечего нам также стыдиться нашей веры, что наступит конец нашему изгнанию, что настанет когда-нибудь день — и еврейский народ снова получит свое государство, как не стыдятся этого и другие народы, живущие надеждой, что они