Читати книгу - "Дванадцять стільців"

Інженерові все це було дуже близьке.

— Так, — сказав Остап, — то це ви інженер Щукін?

— Я. Тільки ви вже, будь ласка, нікому не кажіть. Незручно, єй-єй.

— О, будь ласка. Антр-ну, тет-а-тет. У чотири ока, як кажуть французи. А я до вас у справі, товаришу Щукін.

— Дуже радий вам служити.

— Гран мерсі. Справа, власне кажучи, маленька. Ваша дружина просила мене зайти до вас і взяти у вас цей стілець. Вона говорила, що він їй потрібен для пари. А вам вона збирається прислати крісло.

— О, будь ласка! — скрикнув Ернест Павлович. — Я дуже радий! І навіщо завдавати вам собі клопоту? Я можу сам принести. Сьогодні ж.

— Ні, навіщо! Для мене це — дурниця. Живу я недалеко, для мене це неважко.

Інженер заметушився і проводжав великого комбінатора до самих дверей, переступити які він боявся, хоч ключ був уже завбачливо покладений в кишеню мокрих штанів.

Колишньому студентові Іванопуло був подарований іще один стілець. Оббивка його, щоправда, була трохи зіпсована, але все ж таки це був прекрасний стілець і до того ж точнісінько такий, як перший.

Остапа не турбувала невдача з цим стільцем, четвертим трофеєм. Він знав усі каверзи долі.

У гармонійну систему його силогізмів темним громаддям врізався тільки стілець, що відплив у глибину товарного двора Жовтневого вокзалу. Думки про цей стілець були неприємні і навівали важкі сумніви.

Великий комбінатор почував себе так, як гравець у рулетку, що ставить тільки на номери, один із тої породи людей, які бажають виграти одразу в тридцять шість разів більше за свою ставку. Становище було навіть гірше: концесіонери грали в таку рулетку, де зеро припадало на одинадцять номерів із дванадцяти. Та й самий дванадцятий номер зник з поля зору, був чортзна-де і, можливо, таїв у собі гарний виграш.

Ланцюг цих сумних думок урвав прихід головного директора. Уже самий вигляд його збудив в Остапі недобрі чуття.

— Ого! — сказав технічний керівник. — Я бачу, ви робите успіхи. Тільки не жартуйте зо мною. Навіщо ви залишили стілець за дверима? Побавитися мною?

— Товаришу Бендер, — пробурмотів предводитель.

— Ох, нащо ви граєте на моїх нервах! Несіть його сюди мерщій, несіть! Ви бачите, що новий стілець, на якому я сиджу, збільшив цінність нашого надбання в багато разів.

Остап схилив голову набік і примружив очі.

— Не мучте дитя, — забасив він нарешті, — де стілець? Чому ви його не принесли?

Плутану доповідь Іполита Матвійовича уривали крики з місця, іронічні оплески і каверзні запитання. Вороб'янінов закінчив свою доповідь під одностайний сміх аудиторії.

— А мої інструкції? — запитав Остап грізно. — Скільки разів казав я вам, що красти — великий гріх! Ще тоді, коли ви в Старгороді хотіли обікрасти мою дружину, мадам Грицацуєву, ще тоді я зрозумів, що у вас дрібнозлочинний характер. Найбільше, до чого зможуть призвести вас такі ваші здібності, — це шість місяців без суворої ізоляції. Для гіганта мислі і батька російської демократії масштаб начебто й невеликий, і от результати. Стілець, який був у вас у руках, випорснув. Мало того, ви зіпсували легке місце! Спробуйте піти туди з другим візитом. Вам цей Авессалом голову зірве. Щастя ваше, що вам допоміг ідіотський випадок, а то сиділи б ви за ґратами і марно ждали б від мене передачі. Я вам передачі носити не буду, майе це на увазі. Що мені Гекуба? Ви мені врешті-решт не мати, не сестра і не коханка.

Іполит Матвійович, свідомий своєї нікчемності, стояв похнюпившись.

— От що, голубе мій, я бачу, що наша спільна робота марна. У всякому разі, працювати з таким малокультурним компаньйоном, як ви, з сорока процентів, на мою думку, абсурд. Воленс-неволенс, але я мушу поставити нові умови.

Іполит Матвійович задихав. До цього часу він намагався не дихати.

— Так, мій старий друже, ви хворі на організаційне безсилля і бліду неміч. Відповідно до цього зменшуються ваші паї. Чесно, хочете — двадцять процентів?

Іполит, Матвійович рішуче захитав головою.

— Чому ж ви не хочете? Вам мало?

— М-мало.

— Але ж це тридцять тисяч карбованців! Скільки ж ви хочете!

— Згода на сорок.

— Грабіж серед білого дня! — сказав Остап, імітуючи інтонації предводителя під час історичного торгу в двірницькій. — Вам мало тридцять тисяч? Вам потрібен ще ключ від квартири?!

— Це вам потрібен ключ від квартири, — пробелькотів Іполит Матвійович.

— Беріть двадцять, поки не пізно, а то я можу передумати. Користуйтеся з того, що у мене гарний настрій.

Вороб'янінов давно вже втратив той самовдоволений вигляд, з яким починав колись розшук діамантів.

Крига, що скресла ще в двірницькій, крига, що гриміла, тріскаючи і б'ючись об граніт набережної, давно вже розкришилась і розтанула. Криги вже не було. Була широка повідь, що недбало несла на собі Іполита Матвійовича, жбурляючи його то туди то сюди, то б'ючи його об колоду, то натикаючи його на стільці, то одкидаючи його від тих стільців. Невимовний страх почував Іполит Матвійович. Все лякало його. Рікою пливло сміття, нафтові залишки, пробиті курники, дохла риба, чийсь жахливий капелюх. Може, це був капелюх панотця Федора, качачий картузик, зірваний з нього вітром у Ростові? Хто знає! Кінцевого пункту не видно. До берега не прибивало, а пливти проти води колишній предводитель дворянства не мав ні сили, ні бажання.

Його несло в одкрите море пригод.

Розділ XXVI

Два візити

Як розповите немовля розтуляє, не спиняючись ні на мить, і стискає воскові кулачки, рухає ноженятами, крутить головою, завбільшки з велике антонівське яблуко, одягнене в чепчик, і видуває з рота бульбашки, так Авессалом Ізнуренков був у стані вічного неспокою. Він рухав повними ніжками, крутив голеним підборіддячком, раз у раз охав і виробляв волохатими руками такі жести, немов робив гімнастику на резинках.

Він провадив дуже метушливе життя, скрізь з'являвся і щось пропонував, летячи по вулиці, як перелякана курка, швидко говорив уголос, немов вираховував страховку камінної, критої залізом будівлі. Суть його життя і діяльності полягала в тім, що він органічно не міг узятись до якої-небудь справи, речі або думки більш ніж на хвилину.

Якщо дотеп не одобався і не викликав раптового сміху, Ізнуренков не переконував редактора, як інші, що дотеп хороший і потребує для повної оцінки тільки невеличкого роздуму, він одразу ж пропонував новий дотеп.

«Що погане, те погане, — говорив він, — зрештою».

У магазинах Авессалом Володимирович чинив такий сумбур, так швидко з'являвся і зникав з-перед очей вражених продавців, так експансивно купував коробку шоколаду