Читати книгу - "Дванадцять стільців"

Якби цей чоловік міг зупинити себе бодай години на дві, сталися б несподівані події.

Можливо, Ізнуренков присів би до столу і написав прекрасну повість, а може, і заяву в касу взаємодопомоги про видачу безповоротної позики, або новий пункт до закону про користування житлоплощею, або книгу «Уміння добре одягатись і поводитись у товаристві».

Але зробити цього він не міг. Завжди в шаленій роботі, ноги мчали його, з рухливих рук олівець вилітав, як стріла, думки стрибали.

Ізнуренков бігав по кімнаті, і печаті на меблях тряслись, наче сережки у циганки в танку. На стільці сиділа сміхотлива дівчина з передмістя.

— Ох, ох, — скрикнув Авессалом Володимирович, — божественно! «Царица голосом и взором свой пышный оживляет пир»… Ох, ох! Високий клас!.. Ви — королева Марго.

Нічого цього не збагнувши, королева з передмістя шанобливо сміялася.

— Ну, їжте шоколад, ну, я вас прошу!.. Ох, ох!.. Чарівно!..

Він щохвилини цілував королеві руки, захоплювався її скромним туалетом, сунув їй кота і запобігливо питав:

— Правда, він схожий на папугу? Лев! Лев! Справжній лев! Скажіть, він справді надзвичайно пухнастий?.. А хвіст! Хвіст! Скажіть, це справді великий хвіст! Ох!

Потім кіт полетів у куток, і Авессалом Володимирович, приклавши руку до пухких молочних грудей, почав комусь вклонятись у віконце. Раптом у моторній його голові клацнуз якийсь клапан, і він заіскрився визивними дотепами з приводу фізичних і душевних властивостей своєї гості:

— Скажіть, а ця брошка дійсно скляна? Ох! Ох! Який блиск! Ви мене засліпили, слово честі!.. А скажіть, Париж справді велике місто? Там дійсно Ейфелева башта?.. Ох! Ох!.. Які руки! Який ніс!.. Ох!

Він не обнімав дівчини. З нього досить було говорити їй компліменти. І він говорив без угаву. Потік їх урвала несподівана поява Остапа.

Великий комбінатор крутив у руках шматок паперу і суворо питав:

— Ізнуренков тут живе? Це ви і є?

Авессалом Володимирович тривожно вдивлявся в камінне обличчя відвідувача. У його очах він намагався прочитати, які саме претензії зараз поставлять йому: чи штраф за розбите під час розмови в трамваї скло, чи повістка в нарсуд за несплату квартирних грошей, або прийом передплати на журнал для сліпих.

— Що ж це, товаришу, — жорстко сказав Бендер, — це зовсім не діло — проганяти казенного кур'єра.

— Якого кур'єра? — вжахнувся Ізнуренков.

— Самі знаєте якого. Зараз меблі буду вивозити. Прошу вас, громадянко, звільнити стілець, — суворо промовив Остап.

Громадянка, над якою щойно читали вірші найліричніших поетів, підвелася з місця.

— Ні! Сидіть! — закричав Ізнуренков, затуляючи стілець своїм тілом. — Вони не мають права.

— Щодо прав помовчали б ви, громадянине. Свідомим треба бути. Звільніть меблі! Закон треба шанувати!

З цими словами Остап схопив стілець і потряс ним у повітрі.

— Вивожу меблі! — рішуче заявив Бендер.

— Ні, не вивозите!

— Як це так не вивожу, — посміхнувся Остап, виходячи із стільцем у коридор, — коли саме вивожу.

Авессалом поцілував королеві руку, і нахиливши голову, побіг за суворим суддею. Той уже спускався сходами.

— А я вам кажу, що не маєте права. За законом, меблі можуть стояти два тижні, а вони стояли тільки три дні! Може, я й заплачу.

Ізнуренков кружляв навколо Остапа, наче бджола. Таким маніром обидва опинились на вулиці. Авессалом Володимирович біг за стільцем аж до рогу. Тут він побачив горобців, що стрибали навколо купи гною. Він глянув на них ясними очима, забурмотів, сплеснув руками і, зайшовшись сміхом, промовив:

— Високий клас! Ох!.. Ох!.. Який поворот теми!..

Захоплений розробкою теми, Ізнуренков весело повернув назад і вистрибом побіг додому. Про стілець він згадав тільки дома, заставши дівчину з передмістя на ногах посеред кімнати.

Остап одвіз стілець візником.

— Учіться, — сказав він Іполитові Матвійовичу, — стілець взято голими руками. Даром. Ви розумієте?

Після розшиву стільця Іполит Матвійович засумував.

— Шанси щоразу збільшуються, — сказав Остап, — а грошей ні копійки. Скажіть, а ваша теща-небіжчиця не любила жартувати?

— А в чому річ?

— Може, ніяких діамантів нема?

Іполит Матвійович так замахав руками, що на ньому піднявся піджачок.

— У такому разі все чудово. Будемо сподіватись, що майно Іванопуло збільшиться ще тільки на один стілець.

— Про вас, товаришу Бендер, сьогодні в газетах писали, — улесливо сказав Іполит Матвійович.

Остап насупився. Він не любив, коли преса знімала виття навколо його імені.

— Що ви мелете? У якій газеті?

Іполит Матвійович переможно розгорнув «Верстат».

— Отут. У відділі «Що сталося за день».

Остап трохи заспокоївся, боявся-бо заміток тільки у викривальних відділах: «Наші шпильки» і «Злочинців — під суд».

І справді, у відділі «Що сталося за день» нонпареллю було надруковано:

ПОПАВ ПІД КОНЯ

Учора на майдані Свердлова попав під коня

візника № 8974 гр. О. Бендер. Потерпілий

відбувся легким переляком.

— Це візник відбувся легким переляком, а не я, — буркітливо зауважив О. Бендер. — Ідіоти! Пишуть, пишуть — і самі не знають, що пишуть. А! Це — «Верстат»? Дуже, дуже приємно. А ви знаєте, Вороб'янінов, що цю замітку, можливо, писали, сидячи на вашому стільці? Кумедна історія!

Великий комбінатор задумався.

Привід для візиту до редакції найдено.

Дізнавшись у секретаря, що в усіх кімнатах праворуч і ліворуч на всю довжину коридора міститься редакція, Остап набрав простацького вигляду і почав обходити редакційні приміщення: йому треба було довідатись, у якій кімнаті поставлено стілець.

Він вліз у місцевком, де вже йшло засідання молодих автомобілістів, і одразу побачивши, що стільця там нема, перекочував у сусіднє приміщення. У конторі він удавав, Немовби очікує резолюції; у відділі робкорів довідувався, де тут згідно з об'явою продають макулатуру; в секретаріаті питав про умови передплати, а в кімнаті фейлетоністів спитав, де приймають об'яви про загублені документи.

Таким маніром він дістався до кімнати редактора, який, сидячи на концесійному стільці, сурмив у телефонну трубку.

Остапові потрібний був час, щоб уважно вивчити місцевість.

— Тут, товаришу редактор, на мене вміщено справжнісінький наклеп, — сказав Бендер.

— Який наклеп? — запитав редактор.

Остап довго розгортав примірник «Верстата». Оглянувшись на двері, він побачив на них американський замок. Якщо вирізати шматочок скла в дверях, то легко можна було б просунути руку і одчинити замок зсередини.

Редактор прочитав показану Остапом замітку.

— У чому ж ви, товаришу, вбачаєте наклеп?

— Аякже! А оце: «Потерпілий відбувся легким переляком».

— Не розумію.

Остап лагідно дивився на редактора й на стілець.

— Буду я лякатись якогось там візника. Осоромили перед цілим світом — спростування треба.

— От що,