Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

у липні 1947 року голландцям урвався терпець і вони розпочали, за власним висловом, «поліцейську акцію» з метою знищення республіки. Після перемир'я та ще однієї «поліцейської акції» і внаслідок тиску з боку ООН та Сполучених Штатів голландці поступилися й погодились передати владу республіці. Завершальна передача влади відбулася у грудні 1949 року, але вона передбачала два великих обмеження, які розлютили індонезійців і які їм довелося долати цілих 12 років. Одне з цих обмежень полягало в тому, що голландці не віддавали голландську половину (західну частину) острова Нова Гвінея. Вони залишили її під управлінням голландської адміністрації під тим приводом, що Нова Гвінея була значно менш розвинутою в політичному сенсі, ніж решта голландської Ост-Індії, навіть близько не готовою до незалежності. І дійсно, більшість новогвінейців у етнічному плані настільки відрізняються від більшості індонезійців, як кожна з цих груп — від європейців. Друге обмеження полягало в тому, що голландські компанії, такі як «Шелл Ойл», зберігали у своїй власності індонезійські природні ресурси.

Кроки, здійснені Голландією в 1945-1949 роках з метою відновлення контролю над Індонезією, характеризувалися брутальністю методів, про які мої індонезійські друзі з гіркотою згадували 30 років потому, і ця брутальність була дуже виразно відображена в розписах на стінах у фойє того індонезійського готелю, в якому мені довелося зупинитися 1979 року. (Наприклад, на одній з картин зображено двох голландських військових, які ґвалтували індонезійку.) Водночас такі само брутальні методи використовували одні індонезійці проти інших, адже в самій Індонезії частина населення чинила значний спротив Республіці Індонезія: багато східних індонезійців і жителів Суматри вбачали в ній форму яванського панування. У 1980-х роках мені все ще доводилося стикатися з великим невдоволенням і прагненням до політичного відокремлення з боку моїх не яванських індонезійських приятелів. Опозиційною до республіканського керівництва була також індонезійська компартія, і 1948 року це призвело до повстання, придушеного республіканською армією: військові знищили щонайменше 8000 індонезійських комуністів, — то була прелюдія до подій, які сталися у значно ширшому масштабі після невдалої спроби державного перевороту в 1965 році.

-

Перед новою країною постали болісні проблеми, успадковані від колоніальної доби, причому деякі з них після здобуття незалежності лише поглибились. Як колишня колонія, якою голландці довго управляли у своїх власних інтересах, незалежна Індонезія розпочала своє існування дуже недорозвиненою економічно. Після здобуття незалежності зростання населення (зі швидкістю майже 3 % за рік упродовж 1960-х років) продовжувало, як і в часи голландського панування, висіти важким тягарем на економіці. Багатьом індонезійцям усе ще бракувало почуття національної ідентичності, вони й далі ідентифікували себе як яванці, молуканці, суматрійці або члени тих чи інших регіональних етнічних груп, а не як індонезійці. Індонезійська мова, яка в остаточному підсумку суттєво посприяла індонезійській єдності, ще не набула значного поширення; натомість населення індонезійських островів користувалося 700 місцевими мовами. Ті люди, які не вважали себе індонезійцями, мали інше уявлення про майбутнє Індонезії. Деякі лідери індонезійських мусульман хотіли, щоб Індонезія стала ісламською державою. Індонезійська комуністична партія прагнула, щоб країна стала комуністичною. Дехто з неяванських індонезійців волів або значної регіональної автономії, або повної регіональної незалежності; ці люди влаштовували регіональні заколоти, які республіканським збройним силам зрештою вдалося придушити.

Самі військові також потерпали від розколів і суперечок щодо власної ролі. Чи мусять вони перебувати під контролем цивільних політиків, як у демократичних країнах, до яких керівники збройних сил Індонезії ставилися з дедалі більшою підозрою? Чи, може, їм слід мати більше автономії й проводити власну політику щодо майбутнього Індонезії? Представники збройних сил вважали себе рятівниками революції та оплотом національної ідентичності й тому вимагали для себе місця в парламенті у вигляді виборчого блоку. З іншого боку, цивільний уряд прагнув, щоб зекономити кошти, розпустити військові підрозділи, зменшити кількість офіцерського корпусу, а солдатський та сержантський склад зняти з державного утримання. Існували також внутрішні розбіжності між родами збройних сил, в першу чергу між ВПС та рештою війська. Суперечності виникали й між самими військовими командувачами, особливо між регіональними революційними та консервативними центральними. Військові лідери вибивали гроші з інших індонезійців та з підприємств для потреб армії, заробляли кошти контрабандою й обкладаючи податками власників радіоприймачів та електрогенераторів, перебирали під свій контроль дедалі більшу частку регіональної економіки, узаконюючи таким чином корупцію, що й донині залишається однією з найбільших проблем Індонезії.

Президент-засновник Індонезії Сукарно (1901-1970) розпочав свою політичну кар'єру іще в «голландські» часи як націоналістичний лідер, що виступав проти голландського колоніального уряду (фото 5.1). (Як і багато інших індонезійців, Сукарно мав лише одне ім'я — ані власне імені, ані по-батькові у нього не було.) Голландці відправили індонезійського лідера в заслання, з якого його визволили японці й привезли назад. Саме Сукарно став автором індонезійської Декларації незалежності від 17 серпня 1945 року. Добре усвідомлюючи слабку національну ідентичність країни, він сформулював п'ять принципів під назвою Панкасіла, які й досі слугують об'єднавчою ідеологією держави і були вписані в конституцію 1945 року. Це такі широкі принципи, як віра в єдиного бога, індонезійська загальнонаціональна єдність, гуманізм, демократія та соціальна справедливість для всіх індонезійців.

Ставши президентом, Сукарно поклав відповідальність за злиденність Індонезії на голландський імперіалізм і капіталізм, скасував успадковані країною борги, націоналізував голландську власність і більшість її передав в управління збройним силам. Він створив централізовану державну економіку, яку військові, цивільна бюрократія та сам Сукарно могли «доїти» для власних потреб. Тому не дивно, що невдовзі як приватний сектор індонезійської економіки, так і закордонна допомога опинилися в стані занепаду. США та Британія занепокоїлися: вони прагнули дестабілізувати позиції Сукарно, так само, як Сполучені Штати намагалися дестабілізувати уряд Альенде в Чилі. Сукарно у відповідь послав американців «під три чорти з вашою допомогою»; а потім у 1965 році вигнав із країни американський Корпус миру і вивів Індонезію з ООН, Світового банку та Міжнародного валютного фонду. Інфляція злетіла до небес, і в 1965 році індонезійська національна валюта (рупія) втратила 90 % своєї вартості.

На той час, коли Індонезія здобула незалежність, вона не мала досвіду демократичного самоврядування. Натомість у неї був досвід голландського правління, яке в свої останні десятиріччя нагадувало врядування поліцейської держави, так само, як і японське правління після 1942 року. Фундаментальними умовами будь-якої функціональної демократії є загальна писемність населення, визнання права на опозицію урядовій політиці, терпимість до різних точок зору, визнання поразки на виборах і державний захист для тих, хто не має політичної влади. Із цілком зрозумілих причин усі ці передумови в Індонезії були слабкими. Тому впродовж 1950-х років прем'єри та уряди швидко змінювали