Читати книгу - "Промінь"

— Ти ніколи не вернешся додому. Забудь, ти не впорався. Твій опікун навіки — дядько Роберт.

— Я тебе знайду і вб’ю, чуєш, Промінь?!

Ліза сповільнила крок. У навчальній кімнаті хтось був, хтось залишився після занять і тестування, і це не був дорослий. І він плакав.

— Я знайду, де ти ховаєшся. Я тобі помщуся, ти злий, бридкий… несправедливий…

Ліза безшумно вернулася в коридор, відійшла на кілька кроків і збила на підлогу бляшану статуетку, яку торік спаяв Адам власними руками. Статуетці було байдуже — вона падала багато разів, з пречудовим гуркотом.

Ліза поставила статуетку на місце. Зайшла в навчальну кімнату. Сезар устиг схопитися з підлоги й витерти сльози, але це й усе, що він устиг.

— У тебе щось болить? Ти вдарився?

Сезар похмуро похитав головою.

— Тоді чого ти розклеївся? — вона підійшла й звично опустилася на одне коліно, так, щоб очі виявилися на одному рівні з очима невеликої п’ятирічної дитини.

— Що сталося, Сезаре?

— Промінь мене не любить.

— Чого ти так вирішив?!

— У нас були тести. Мішель у першій групі, вона впоралася. А в мене — недостатній… інтелектуальний… розвиток.

І він заридав, не стримуючись, у нього не лишилося сили, щоб витримати це горе.

— Усі іноді помиляються, — вона говорила впевнено й м’яко. — Потім виправляють помилки. Так усі люди дорослішають! Ти заново напишеш тест…

— Сказали, тільки через рік. Сказали, ми з Мішель будемо вчитися в різних класах… Вона розумна, а я дурний. Чому Промінь так зробив?!

— Промінь не міг цього зробити, він тільки штучний інтелект, він…

— Так, це він! Промінь скрізь, з усіма говорить… Гасить світло, вмикає повітря… Це він зробив так, що я дурень і погано пишу тести!

Ліза обняла дитину, притулила плечі, що стрясалися від сліз, до себе:

— Ні, ти не дурень. Ти молодець. Тест — це тільки маленька сходинка, наступного разу ти її переступиш, а поки що — подивись навколо, скільки всього є гарного. Ви з Мішель будете в різних групах, ну то й добре: у неї будуть свої друзі, а в тебе свої, ви їх перезнайомите, буде багато друзів! Це ж чудово!

Вона заколисувала, присипляла, згадувала Маріїні руки на своїх плечах. То була велика жінка, видатна. Якби їй запропонували «конкуренцію» як основний виховний принцип — що б вона зробила на Лізиному місці?

— Кванти, ми робимо помилку. Ми повинні ростити наших дітей, як батьки ростили нас. Як рівних.

— Не дуже їм це вдалося, — зронив хтось із задніх рядів.

— Лізо, подивися навколо, — Софі провела рукою, наче екскурсовод. — Ти нічого не помічаєш?

Тьмяне світло. Вентиляція на мінімумі, повітря застоялося й місцями смердить. Відключено половину роботів-прибиральників, у коридорах пил і запустіння. Не працює три рекреаційки з чотирьох. Дорослим не дають фруктів — тільки дітям, раз на день, по скибочці або ягоді.

— Це наших рук справа, Лізо. Ми довели систему до такого стану! Ми безпорадні, нас бездарно виростили наші прекрасні батьки! Ти хочеш дітям схожої долі?!

— Ми не безпорадні, — злість додавала Лізі сил. — І ми не гірші за батьків. Ми впоралися з Аварією, про яку вони гадки не мали! «Променю» не вистачає енергії — не тому, що ми погані. А тому, що батьки, крім чудесних спогадів, залишили нам проблеми, і тепер ми повинні знайти додаткове джерело ресурсів. Після Аварії усе було набагато гірше, але ми впоралися, бо були згуртованою спільнотою. Чому наші діти повинні жити інакше?!

Ніхто не відповідав. Ліза роззирнулася: напівпорожній і напівтемний зал амфітеатру. Багато квантів на зв’язку віддалено, а дехто просто не дивиться — відпочиває, працює, няньчить дитину. Минув той час, коли триста людей ловили тут кожне її слово.

— Хто зі мною згодний? — запитала вона дуже сухо. — Промінь, статистику!

— З тобою згодні п’ятеро людей, їх немає в залі… Чотири людини. Ван змінив рішення.

— Ми ж домовлялися, Лізо, — немов просячи вибачення сказав Ілля. — Ми це вже обговорювали, і ти не набрала голосів…

— Тоді я не зможу більше бути провідним педагогом.

Йоко підняла голову:

— Ти що, нас шантажуєш?!

— Ні. Я не можу.

— Це емоційне рішення. Ти ніколи не вирішувала на емоціях!

Ліза бігла по стрічці тренажера — як колись з Марією. Тепер з нею поруч бігла Софі, знесилювалася — не могла витримати Лізиного темпу.

— Я не ставитиму оцінок і не вивішуватиму рейтинги, — сказала Ліза. — Я знаю, що я права, а ви ні… Я пошукаю аргументи. І закінчу інженерний курс, я обіцяла Ґреґові, що до старості вивчуся на інженера.

— До якої старості, тобі тридцять років! Стільки часу попереду!

— Наші батьки теж так думали, — сказала Ліза й додала ходу. Софі задріботала, перестрибнула на сусідню стрічку, сповільнила крок, відхекуючись, зупинилася…

Ліза на ходу наділа шолом віртуальної реальності.

І вдарив у лице вітер.

Щоранку, щойно розтуливши очі, він тягся до телефону. Дивився статистику, зміни за ніч: населення — 506. Щастя — 37 %, 39 %, 40 %. Цивілізованість 57 %, 63 %, 68 %. Осмисленість 88 %. 87 %. 89 %.

Денис чекав катастрофи. «Чорний лебідь» неминуче мав з’явитися втретє, тоді Славікова стратегія провалиться під гнітом нових несподіваних обставин. Що скоріше це станеться, то вищі будуть Денисові шанси перехопити ініціативу і в результаті перемогти. Але дні минали, Славік ішов від успіху до успіху, а злі слова Еллі луною звучали в Денисовій голові: «Твій опікун навіки — дядько Роберт!»

На