Читати книгу - "Софія"

вона, ця смерть, була найближчою, давала хліб і до хліба. Софія усміхнулася і подала йому флягу з віскі. Лукаш зробив кілька ковтків, і відтак вони в’їхали у велетенський мегаполіс, що нагадував блискучу темно-синю, з червоними і малиновими підсвітами, піраміду, що догори щетинилася списами антен, передавачів, підвісними стартовими майданчиками, тарілками і всілякими дротами. Лукашу пішов мороз по шкірі від здивування, від захоплення і дитячого жаху, що липкими лапками склався десь внизу.

– Ти ба, стільки прожив, а так і не знав, що таке буває у світі, – сказав він, видихаючи.

– Тридцять років уйобки не шкодували грошей, не будували дитсадків, щоб вибудувати собі шоу-ленд, – просвистіла крізь зуби Софія. – Мій покійний татко і моя самогубця-мама мають тут проценти, вірніше, я маю. Тут свої акції, мені тут, Лукаш, миють ноги. А от тобі тут надумали одірвати голову. Значить, я тебе буду ховати, дєдушка…

– Пішла ти, – вже спокійно сказав Лукаш і відкинувся на сидінні. Йому зробилося байдуже. – Де тут найперша-ліпша міліцейська управа, чи як її там?

– Забудь, ідіоте.

– Спробую. – Лукаш надпив з фляги і подивився на купу синьооких карликів, що йшли під автострадою, залитою сріблястим світлом. Далі підіймалися квартали скляних глобусів та кубів на дахах – плюскалися світло-фіолетовими басейнами, звучала музика і комашнею вовтузилися люди. Напевно, це у них і зветься щастям, – вирішив Лукаш.

– Дістав ти мене своїми забобонами. Краще подумай про себе. – Софія витягла сигарету, закурила, глянула у дзеркало внутрішнього огляду. – Нема нікого. Вони зараз рискають над китайським кварталом. Точно там. Невдовзі почнеться жара…

З-за скляної упереміш із червоним керамзитом пагоди вийшла компанія. Будь він ментом, босяком, то визначити їх було легко: бліді витончені обличчя дітей, що ніколи не знали, як болить, яку назву носить смерть. Можливо, у світі цьому влаштовано все правильно, але мене воно не влаштовує, – подумав Лукаш і пошукав поглядом сигарету.

– Закурюй, – сказала Софія.

– Ні. Краще швидше їдь.

Траса потягнулася суцільним лавовим потоком.

17

Молодший араб зробив губи – красиві, підведені карміном – буквою «о» і випустив тугий струмінь сизого диму. У вікні, глибокому, наче око мертвяка, – кварцове небо неправдоподібного кольору, як то буває уві сні – кольору дощу, розлитого купоросу, сизих передранкових світанків, з кислою підлітковою сексуальною ненаситністю і духом парного молока, коли десь поруч живуть маленькі діти. Вона лежала гола на матраці, на животі, витягнувшись від задоволення усім тілом, наче велика кішка під теплим квітневим сонцем; і вона прийшла до пам’яті, вірніше, до свого настороженого, прихованого, набубнявілого задоволення, коли міцна рука – тугі, як пружини, пальці – зайшли під низ, пучками промацали жирок навколо пупка, половинки її сідниць розійшлися під сильним натиском прутня, що увійшов у її прохід, наче поршень, і вона зойкнула, захлинулася щасливим криком, приглушено, закинувши назад голову з купою неслухняного темного волосся, що великим чорним абажуром відсвічувало її білосніжні плечі, гарне бліде обличчя з великими очима, що зараз були темними проти глибокого вікна. У повітрі висів приторний запах анаші й опіуму. Араб ритмічно входив у неї. Три хвилини це було цікаво, а потім її почало розгойдувати, і вона застогнала по-справжньому: там, у цьому стогоні, перемішалися задоволення і біль. Другий підійшов, примружився, підвів голову, провів спочатку пучками по її повних губах, а потім повільно вставив член їй у рота. Вона взяла член у руки і тільки зараз побачила, що на білій шовковистій портьєрі бігають якісь чоловічки. Надія спробувала вивільнитися, але араб притиснув її міцніше до матраца і запрацював швидше. Вона облишила свою цікавість, і все почалося спочатку. Араб стиснув пальцями її підборіддя, єхидно засміявся і вставив прутня їй знову у рота. Цього разу вона віддалася, як належне. Але думка, що відображення на портьєрі нагадує її сина, не покидала її. Кінчаючи, вона закричала що було сили у легенях. Це радше був істеричний крик, ніж крик задоволення. Але хто його знає…

18

Кремезний фіолетовий негр у білій куртці і чорних штанях з тацею проплив парким баром: кілька кондиціонерів вийшло з ладу, і зараз обслуга до гикавки перепрошувала відвідувачів. Артур, зморщивши носа, нерухомо, одними очима провів негра і втупився у свій стакан – нарешті він пригледів мініатюрну японочку, що умостилася біля здоровенного рудого, з вузьким лобом, типа. Артур допив джин, замовив інший і ще раз подивився на дівчину. Рожева майка, без ліфчика, гострі соски врізнобіч, миле бліде, з трохи розкосими очима, обличчя, гарні ніжки, про що під спідницею можна лише здогадуватися, як і про її соціальний стан і таке інше. Усе, що треба… ні, все, що його завело. Щось прошепотіло йому, коли Артур схилився над столом, і листя, широке зелене листя від пальми упало на плечі, на голову, але він, не підводячи голови, знав, що це напівоголені кубинки, котрі будуть говорити солодкі слова, і, принаймні, якщо він не знайде чогось кращого на вечір, то може вибрати серед них; проте цього разу він підняв голову, але нікого не побачив, і йому знову прошепотіло, тихо, від зелені, що в ній потопали кутки: мабуть, ти