Читати книгу - "Містичний вальс"

Господи, припини! Знайшов час!

Час сповідатись триває щомиті.

Я матиму це на увазі!

— І ти — одна з таких речей? То чим тебе можна здобути? Підкупити? Чи вмовити?

— Не трудися даремно, раднику. Нічого не вийде!

— Поживемо — побачимо, — це прозвучало як погроза.

— Я не звик устромляти меч у спину, тому попереджаю, чужинко, віднині ти — мій найлютіший ворог. Хоч я і захоплююсь тобою, — Роман низько вклонився і хотів вийти, та на порозі ледь не лобом зіштовхнувся з королем. Світлана з цікавістю спостерігала, як двоє чоловіків, схиливши голови і витягнувши шиї, розглядали один одного, немов задерикуваті півні. Першим озвався Олекса.

— Що ти тут робиш, Романе?

— А що, — без усякого пієтету відгукнувся той, — сюди і зайти не можна?

— Для чого ти сюди заходив?

— Для того ж самого, для чого ти півночі гуляв із чужинкою по місту!

На вилицях короля заходили жовна, довгі пальці рук стиснулись в кулаки. О, Ромко, ну що за інтриган, обурено, проте не без захвату подумала Лана. Такий талант марнується! Дійсно, це просто, як усе геніальне!

Варто лишень зганьбити її в очах Олеся, і проблема відпаде сама собою. Ось тільки чи повірить король?

— Якби я не був впевнений, що ти брешеш, Ромку, і не відав причини, яка спонукає тебе це робити, я вбив би тебе, — повільно сказав Олесь, і ця повільність, рівність його голосу переконала Лану, що жартами тут і не пахне.

— Ти можеш йти, друже, Зоряна шукала тебе.

— А ти, мій пане?

— А я ще побуду тут… трохи.

— Не треба, Олесю, — вигукнув радник, із відчаю опустивши всі шанобливі звертання. Він заклинав не короля, він благав друга дитинства, товариша в усіх хлоп’ячих іграх і побратима в іграх дорослих, чоловічих, із яким пройшов крізь вогонь та війну, бути розважливим. — Ти ж знаєш, чим се може скінчитись для тебе! Заради Рутенії — забудь про чаклунку!

— Не можу, Романе. І радий би — та не можу!

Похнюпившись, радник вийшов — у світлиці залишились Лана та Олесь.

— Я хотів побажати тобі доброго ранку, — втомлено мовив король. Дівчина засміялась.

— Роман, мабуть, теж того хтів.

— Ти мене не поцілуєш?

— Сподобалось? — сріблясто-сірі очі дивились на нього насмішкувато. — І рада б — та не можу, пробач. Мені суворо заборонено цілуватися з королем, який має жінку.

— Кого має?

— Королеву, мій пане.

— Ах, королеву, — Олекса підійшов до Лани так близько, що п’янкий запах трав, який незмінно супроводжував його — рути, полину, м’яти — їй дух забивав, і серце завмирало солодко і тривожно, і від аромату, і від близькості чоловіка — цього чоловіка. — Що ж, ти права. У мене є королева. Ось тільки жінки немає.

— Це гра словами, мій володарю.

— Це просто моє життя, світлячку.

— Дивуюся дивом, як із такою любов’ю ви та ваша дружина… королева, хотіла я сказати, пройшли оті випробування річкою та лісом? Якщо я вірно пам’ятаю, там обіцялось кохання до скону?

— Так, пам’ять добре служить тобі, — Олекса всміхнувся, і усміх той, невимовно печальний, зворушив Лану більше, аніж тисяча жалібних слів. — Дозволь, я дещо тобі поясню. Кохання — то вищий дар, то нагорода Світла, яка осяює твою душу, підносить тебе до синього неба на крилах, котрих ніхто не бачить, але вони є. Світло не роздає дарунки абикому і той, хто залюбився, може вважати себе обраним. І влада теж дар, хоча вона є одночасно і великим тягарем, а про кохання цього сказати не можна, — король взяв Лану за руку. — Я обдарований владою, а все і одразу мати не можна.

— Тобто ти…

— Королі не проходять випробування. Раді Старійшин відомо, що в противному разі з лісу тільки й знатимуть, що трупи виносити, а Рутенія за місяць залишиться без осіб королівської крові. Тут і мови не може бути про кохання.

— А про вірність, мій пане?

— Твої питання завдають болю.

— Отже, мають сенс. То що ж із вірністю?

— Я не зраджував королеву. І навіть не хотів цього — доки не побачив тебе.

— Тобто я в усьому винна?

— Ні. Світлячку мій, як ти могла подумати, що я перекладу на тебе бодай дещицю власної вини?! Ти тут ні до чого. Ти врятувала мені життя, і тепер воно належить тобі. Я собі вже не господар. Ти моя господиня. Я хотів би бути з тобою.

— Ні.

— Ти відмовляєш мені? Чому?