Читати книгу - "Подвійні міражі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І дитину можна буде народити, розмріялася Влада, доки ноги несли її давно знайомими стежками, зрізаючи шлях звично, немов самі по собі. І з Юрком нарешті… тут Влада відчула, що червоніє, і засміялася крізь сльози. Отакої! Як шляхетна панночка, після всього, що бачила та через що пройшла, — раптом засоромитися. Та не дивно. Бо Юрко — особливий. Неймовірно, у ньому є все, що її насторожує, і дещиця того, чого вона не зносить. Він молодший від неї на чотири роки. Він мент. Він саркастичний, колючий, асоціальний тип, і вона кохає його. Покохала відтоді, як почула про Риту. Бо, крім Надійчиного і маминого, до тих пір не зустрічала таких люблячих сердець.
А ще вона його хоче. Справді хоче. Так кортить згадати, як воно — бути з тим, кого ти любиш і хто любить тебе.
Коли мова йде про неї, Юрко безшабашний, але тут вона візьме все у свої руки, хай там як двозначно це прозвучить. Презерватив, і вперед, до перемоги. А ось вагітність. доведеться робити інсемі-
націю. Досить дорого, особливо з її діагнозом, але доступно. Юрко буде проти, само собою, йому все подавай природним шляхом, але ціна питання — його здоров’я, і на таке Влада не пристане. Якщо пити ліки з середини вагітності і показники вірусного навантаження будуть у нормі, може, вдасться народити самій. А ось груддю годувати не можна. Яскравий образ немовляти, що смішно плямкає у Влади біля грудей, промайнув перед очима і зник. Шкода, дуже шкода, але надто ризиковано. Ну, нічого. Пляшечка заміняє цицю, а не маму. Якщо Господь сподобить, вона доживе до того часу, коли поведе свою малечу до першого класу. А як ні, Юрко догляне. Тут йому можна довіряти на всі сто, він відповідальний…
Щось штовхнуло Владу в спину, раз, другий, вона впала долілиць і кутовим зором побачила знайомі малинові штиблети. Це її останній клієнт, схоже, в прямому значенні цього слова. Ти диви, дотримав обіцянки, козел. Не пустобрех… Стало гаряче, біль охопив спину, на асфальті під нею розтікалася калюжа, а Влада дивилася в землю і бачила небеса та смішного карапуза, що чимчикував поруч із мамою на товстеньких міцних ніжках, затиснувши в долоньці повітряну кульку на мотузочку. А потім небеса погасли, і карапуз зник. Очі Влади застигли.
Вітер кольору аметисту рвав на клапті матіолові сутінки.
15Юля завзято порпалася у сміттєвому контейнері, час від часу сполохано озираючись. Тут, біля університетського гуртожитку, не смітник, а Клондайк в плані різноманітних порожніх пляшок, але й конкуренція не на жарт. Власне, по правді, це не її територія, так що уважати треба, як слід. Ет, бракує очей на потилиці. Зайвих.
Чорні порепані пальці в засмальцьованих нитяних рукавичках-мітенках вправно перебирали вміст чисельних пакунків зі сміттям. Овочеве лушпиння, туалетний папір, ще лушпиння, биті банки, консервні бляшанки, використані памперси, перегорілі лампочки, хліб цілими батонами, сосиски, ковбаси, часом навіть речі, досить непогані, придатні для носіння — чого там тільки не було. Юля діловито сортувала все, що могло їй знадобитися. У першу чергу, це стосувалося пляшок зі скла та пластику. Працювати мусила швидко. Був понеділок, «рибний» день — після вихідних студенти викидали цілі не розроблені пласти «золотого» непотребу. І питома вага пляшок складала не менше дев’яноста відсотків.
За спиною в Юлі пролунали чиїсь важкі кроки. Їй не довелося озиратися, аби впізнати, хто це. Випустивши з рук добрячу порцію відходів, Юля вхопила пошарпану авоську і зібралася тікати. Не встигла.
Отримала щедрого копняка під дупу й упала, прооравши носом борозну в запиленому асфальті. Підвелася мовчки, оглянула свою здобич. Дві пляшки побилися, кілька просто викотилися з торби, але загалом утрати були не критичні. Схлипнувши, Юля зробила останню спробу врятуватися, і знову невдало. Ще один копняк перекинув її на спину, наче дохлу жабу.
— Я казав тобі, це моя земля!
Це Ріпак. Місцевий бомж, вважає себе за головного на цьому районі. Так воно чи ні, ніхто точно не знає, та отак, як вона, із ним точно краще не перетинатися. Робота на чужій точці прирівнюється до крадіжки. І карається на місці скоєння злочину, дуже жорстоко. А в неї нирки і так ні к чорту не годні.
— Пробач. Пробач, будь ласка, — занила Юля, краєм ока все ж позираючи на вибрані пляшки. — Усе одно ще рано дуже, ви усі спите, я подумала, дай-но швиденько візьму кілька штук… у мене глухо на районі.
Власне. Саме на це вона й розраховувала — найсумлінніші студенти вже на парах, колеги зі сміттєзбирального цеху іще сплять з бодуна. Геть забула, що Ріпак не п’є на вихідних. Він дивак у цьому плані. Може як завгодно нажертися — і нажирається — в будень, а неділю присвячує Господу своєму. Кажуть, він колись пастором був. Якщо так, то заповіді «Не кради» і «Не убий» він тлумачить довільно.
— Вали звідси, стерво! — загорлав Ріпак і для більшої переконливості потрусив у повітрі кулаками. — Я попереджав, що приб’ю тебе, якщо ще раз тут побачу?! Ти мене затрахала вже, дурепо драна! І товар лиши, куди граблі тягнеш?! Ану пішла звідси!
Юля ледь-ледь встала й пошкандибала геть. Уже порожня авоська жалюгідно теліпалася на худому зап’ястку. Ніс кровив. Давно непрані лахи, що були колись дорогим шматтям, теліпалися на виснаженому тілі, як на вішаку. Вона й у кращі свої дні не відрізнялася повнотою, а тепер виглядала, як колодязний журавель, вбраний у ганчір’я.
Зате в неї був дім. На відміну від багатьох тут. Ну, не дім — квартира, і не зовсім її, це мати, ще та мегера, пустила доньку до себе з милості, і, щиро кажучи, жодних прав на ті метри квадратні Юля не має, вона там не прописана навіть. Хіба що стара ключка відкине копита, а заповіт написати забуде, але це навряд чи. Зі слів матері виходить, що тестамент уже оформлений, у нотаря лежить, свого часу дожидає. І за ним усе дістанеться… кому б ви
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійні міражі», після закриття браузера.