Читати книгу - "Червоний диявол"

як кандидата на посаду війта, однак, схоже, цього разу не зуміла зігнати Ходику з посади. Легко, однак, здогадатися, що надто приязних стосунків між двома претендентами існувати не могло, а раптом причиною їхнього суперництва була також давня ворожнеча через прекрасну війтівну? (У «Первых коршунах» сам Федір Ходика на руку Галі не претендує, хоча й міг би, бо вже овдовів, натомість сватає її за свого «придуркуватого сина Панька»)

Версія, що не кажи, заманлива, однак не все в ній тримається купи. От, скажімо, таке: чого б то один із Ходик став опікуном Семена Мелешковича, розпоряджаючись його майном на час відсутності підопічного, що виїхав на науку до чужих країн? Про якісь родинні зв’язки між ними ми нічого не знаємо, а таке мусило бути, інакше ніхто б Ходик до опіки не підпустив, якими б ті часи не були беззаконними.

Та й, схоже, той Семен Мелешкович, який був суперником Федора Ходики, нічим особливим не вирізнявся. Це не той герой, який колись ганяв вулицями древнього міста на чорному коні, лякаючи зацних городян своїм червоним плащем — аж вони повірили у пришестя до них червоного диявола. Навіть якщо врахувати, що пройшло багато років...

То, може, спробуємо інакше. За кого насправді вийшла Федора Баличанка? Чи це нам відомо?

Відомо.

За Федора Митковича, інакше Митьковича.

Ті, кому його ім’я видалося знайомим, не помилилися. Атож, це саме той брат Посі Митковичівни, дружини Василя Ходики, що малою дитиною осиротів, втрапив під опіку Ходики, як єдиного родича чоловічої статі, а потім довго судився з ним за свою частку батьківської спадщини.

Отепер все стає на своє місце, — стає зрозумілим і те, чому один із Ходик (щоправда, Василь, а не Федір) розпоряджався майном головного героя, і причини, м’яко кажучи, не надто родинних стосунків між ними[47].

Абсолютно все, що ми знаємо про Федора Митковича, підтверджує гіпотезу: саме цей чоловік є головним прообразом і Мартина Славути з «Червоного диявола», і Семена Мелешкевича з «Первых коршунов». Нахил до авантюризму він зберіг упродовж всього життя. Скажімо, приймав у своєму домі головного тогочасного авантюриста, Дмитрія Самозванця. Той, як записано у «Київському літописі»

«Пришол до Києва ωктєбря З̃ дн̃я, был в Києвє д†нд̃ли, стоял у Митковича бурмистра, пошол на Вышшєгород и шол до Путивля».

Перед тим ще й пообіцяв київським міщанам виняткові торговельні права у своєму царстві, однак, з відомих причин, вони не встигли ними скористатися.

Прожив, однак, Федір Миткович недовго, бо 1618 року встиг уже й закінчитися тривалий процес за його спадщину. Якщо врахувати, що повноліття він досяг 1582 року, то народився десь 1564-го, прожив, мабуть, років із п’ятдесят. Його вдова, себто літературна Галя, реальна Федора, вдруге вийшла заміж за шляхтича Олександра Олекшича. Достеменно знаємо, що від шлюбу з першим чоловіком вона мала двох доньок.

Оскільки шлюбні союзи наступного покоління родини Балик були доволі цікавими і неординарними, то присвятимо їм окремий розділ.

Про італійського архітектора та черкаську чарівницю

Як сказано у не раз вже цитованій книзі Н.Білоус: «Онуку війта Яцька Балики, дочку бурмистра Федора Митковича Богдану пошлюбив Олександр Хованський, іншу — Люцію — князь Семен Лико».

Варто б уточнити, що Олександр Хованський повністю звався Олександром Дмитровичем Гроза Хованським, був він сином Дмитрія Денисовича Грози Хованського, а цей рід вже у попередньому поколінні посвоячився з Баликами і дружиною Дмитрія Денисовича була якась невідома з імені Баличанка. Можливо, саме вона і влаштувала шлюб Олександра і Богдани (не можемо впевнено твердити, чи була Олександровою матір’ю, чи мачухою). Хованські, як зрозуміло з прізвища, — князі, з походження Рюриковичі, емігранти з Московської держави.

Подібним є походження Ликів Оболенських, предків чоловіка іншої Митковичівни, князя Семена Лика. Це, звісно, не такі магнати, як Острозькі чи Вишневецькі, князь Семен Лико був «служебним князем» цих останніх і обіймав посади лубенського урядника князів Вишневецьких, овруцького підстарости і черкаського підстарости. Шлюб із Люцією (Луцею) Митковичівною був для нього третім.

Наталя Яковенко у книзі «Українська шляхта» пише про нього таке:

«Князь Семен Іванович Лико за «рицарські заслуги» 1614 року дістав у пожиттєве володіння села Йолче, Березки і Біловичі в Любецькому старостві (власних спадкових земель не мав зовсім). До смерти (1621) перебував на службі у князів Вишневецьких як овруцький, лубенський, потім черкаський підстароста. Попри своє більш ніж скромне становище, князь Семен 1620 року гордовито коментує вручений йому королівський судовий позов. написаний по-польськи: «То страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго мл., же-м русин, а позви мені по-полску шлеть». Далі у нехитрих звичаях свого часу князь Семен наказав утопити возного, який наважився принести йому такий «невідповідний» до поняття самоповаги позов (бідоласі. щоправда, вдалося врятуватися). Смерть князя Семена супроводжував несумірний з його скромною особою пишний панегіричний вірш, а тіло небіжчика перевезли з Черкас до Києва і поховали в Києво-Печерському монастирі, що було за честь і для впливовішої шляхти».

Цей панегіричний вірш ми можемо знайти в не раз уже згадуваному «Київському літописові», а заодно довідатися про певні шокуючі обставини передчасної і трагічної загибелі хороброго князя.

«В том жε року АХ̃КА [1621] в рыцεрских справах досвεтчεныи εго мл. княз Сεмεн Михаилович Лыко на подстароствε чεркаскомъ, которыи нε был прεконаныи боεм, алε прεз чаровницу там жε в Чεркасεх c тым сε свεтом пожεкнал». Тут же приведено і той довгий панегіричний вірш, — ось уривок з нього:

Бо то εст дорогии ωбычаи рицεра жаловать И смεртъ εго своεю смεртию ωткуповать. Так чинили иныε валεчници, купуючи Гεктора зацного троянчици: золото взаεм ваги поступили, тεло ωноε мужнε вεликим коштом чтили. В кождом то давном рыцεрском народε мужа до бою золотого даровали свободε и εго