Читати книгу - "Люди і тварини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але не він один: з дерева зістрибнула на дашок вивірка й побігла на ґанок. Ставши стовпиком, дивилася пильно у вікно. На поручнях сиділа вже друга й заглядала в вікно, потрясаючи схвильовано пишним хвостом.
— Чик, чик, чик! — кликали, заглядаючи за горішками.
Мацьо підвівся і став муркати, вертітися і лащитися біля ноги своєї господині, що шолопалася в шухляді між торбинками з горішками та сухим хлібом.
— Ага, на ґанок! Тепер, коли мої жебраки прийшли на снідання. Ані в гадці собі май! Шкода муркати й просити!
Мацьові не помогло, що перейшов на загально зрозумілу котячу мову: його замкнули в кімнаті на той час, коли господиня годувала на ґанку пір’ясту й хвостату банду. І, хоча він звик був до такого закінчення щоденних домашніх дій, проте почуття кривди й образи й нині не опускало його.
Аж поки не вистрибнув на панине ліжко, звинувся в клубок і, зідхнувши тяжко, не пірнув у смачний сон.
Мій підкомірник— Ти спровадився до моєї кімнати без мого відома й дозволу. Добре, скажім: на дворі зима, мете снігом. Ти числиш на моє співчутливе серце. Так, я його маю, для всіх. Навіть для такого добродія як ти. Але: раз ти тут зажив, то живи собі тихесенько й дихай. Часто я думала, що ти їси в таку, зимову пору, та ще й у решітці до огрівання хати? Там же нічого до їжі. Але, одного ранку я нагло засвітила й побачила, як утікаєш до моєї шафи з одягом. Я пустилася за тобою, але ти дуже швиденько зник між валізками. А мені спішно було до праці. Тож, числячи на те, що сам про себе даси знати й що, вкінці, я зловлю тебе й викину, так, викину на сніг і мороз, я залишила тебе й шафу в спокою.
— Потім я говорила з синьоокою Рут про тебе й вона сказала: їх треба вбивати! Вони лізуть між одяг і їдять вовну. Як тільки я побачу його, негайно роздушую ногою.
Мені зробилося погано. Ніколи я не вбиваю комах та ще таким старим — прастарим способом. Гидким способом. Та ще й цвіркуна…
— Алеж моя синя суконка, мій бронзовий костюм?!
— Я занепокоїлася. Вернувшися до хати, я переглянула мій вовняний одяг. На щастя він ще цілий. Я заспокоїлася. Передусім невідомо, чи це правда й чи цвіркуни справді їдять вовну. Добре, влітку вони їдять рослини, чи що там. Але, що вони їдять взимку, сидячи під піччю в хаті? Десь глибоко в непрослідній щілині. Невже вони поночі вилазять і їдять порцію господарського кожуха? Ніколи я про те не чула. Треба буде вишукати якусь книжку про комах і прочитати.
В хаті було тихо й тепло і я забула про тебе. Справу з моїм костюмом я залишила — може воно тільки поговірка така. Мало чого говорять про бідних волоцюг? Бо ж як інакше можна тебе назвати? Приволікся в хату й зажив. Живи! Інколи набридає самота. Вечорі довгі й такі глухі. Тоді навіть якось відрадніше знати, що живе з тобою ще хтось. Тільки ж я не люблю їх комах, і боюся. А ти таки поганий. Зовсім похожий на карачана, тільки менший і не такий блискуче чорний. Ти навіть рудавий. І маєш довгі ноги. Ти стрибаєш! Ти навіть маєш крила й підлітаєш. Думка, що ти міг би стрибнути на мене, або влізти мені під одяг, страшна. Грізна, преразлива, і дразлива. Що робити, що почати?
День, другий і я стала забувати тебе… То так як із хворобою: щось болить, прислухаєшся, доторкаеш, додумуєшся. Спершу нападає на тебе страх. Але згодом привикнеш до свого ворога й думаєш: може то тільки якась дрібниця і сама пройде? Правда, часом проходить. Але інколи ще й погіршується.
Погіршилося і моє положення. Так нагло, нежданно. Чи, власне в підсвідомості я чекала чогось такого. І сталося! Ти став цвірчати! Спершу якось слабо, несміло, але згодом ти розохотився і зацвірчав так, як би ти був у селянській хаті, під піччю. На цілий — не голос, бо ти це робиш потираючи передніми ногами чи крилами одним об одне. На цілі ноги, скажім. Спершу я слухала радо й під твою музику я побачила малі хатки, десь там далеко в моїй країні. Маленька нафтова лямпочка ледве блимає, господиня пряде. Сіра нитка снується, снується, вривається, й знову скручується. А під піччю цвіркун сюрчить. І на дворі сніг — метелиця… І діти на печі поснули. У стайні кінь копне — стукне ногою і корова жвакає жвачку. Чутно поночі — хата й стайня під одним дахом.
І цвіркуни сюрчать. Може то тільки один. Раз в одному кутку, то знову в другому. Прокинулась дитина в колисці й мати гойдає ногою колиску й приспівує стиха. Але цвіркуни не дають. Підведеться тоді, підійде до печі та зашелестить — застукає чимнебудь: — шшш, мовчи, розкричався! Здурів!
Цвіркун затихне на хвилину, але зараз таки відізветься в іншому місці. І як його найдеш, як його проженеш?
І я зробила те саме. На хвилинку ти стих, але зараз сюрчав в іншому кутку.
— Слухай, це нахабство! Не досить, що ти без моєї волі й відома зажив зі мною, то ще й робиш гамір у хаті. Є такий закон, що вимагає від підкомірника, щоб поводився тихо. Коли ні — можна йому виповісти хату.
Цвіркун — мій підкомірник, очевидно не знає про ніякі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди і тварини», після закриття браузера.