Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

“Ти знаєш, скільки зірок навколо тебе? — глухо гуде порожнеча. — Знаєш, хто там живе під червоними, жовтими, блакитними зорями?”

“Знаю!” — хотів був крикнути Максим, вдивляючись у виблискуюче колесо, намагаючись відшукати синє сонце Гум-гама. Але Галактика вже стислася в цятку, перетворилася на звичайну зірку серед мільйонів нових зірок.

“А далі? А далі? Що далі? — гриміла чорна порожнеча. — Ти людина, ти мусиш знати, що там далі!”

А далі настав день. Стіни погасли й замовкли, розсунулися штори, у вікна ринуло надзвичайно яскраве світло разом з цвіріньчанням горобців, шелестінням шин, лементом малечі, що гралася на подвір’ї. Зал знову став звичайнісіньким шкільним залом, а ті, хто хвилину тому, затамувавши подих, дивилися у виповнену зірками безодню, зітхнули з полегкістю, усміхнулися, стали запитувати у товаришів: “А що найшвидше у світі?..” Стрибали по обличчях сонячні зайчики, буцімто підказували, що найшвидше — сонячне світло — зовсім поряд, за стінами школи, у всьому нескінченному світі…

…А за лаштунками в цей час хвилювалися артисти. Час розпочинати виставу, а першокласники ніяк не вгамуються!

Визирнули артисти і здивувалися: сцена, виявляється, зайнята. Якісь дивовижні хлопчаки топчуться на сцені. Обличчя в них вимазані синім, тугі, як м’ячі, костюми розмальовані зірками, а на головах — сріблясті шоломи. Та ще кілька синьолицих незграбно бігають прямо по стелі та по стіні.

Усі, хто був у залі, попіднімали голови: дивляться, як вони біжать.

— Чого ви бігаєте по стелі? — крикнув хтось із залу.

Чудернацькі люди нічого не відповіли. Вони скочили із стін на сцену, вишикувалися в ряд, і один з них ступив крок уперед.

— Молодці, хлопці! — хрипко сказав він. — Молодці, що не хочете вчитися!

Шеренга синьолицих дружно підхопила, неначе уболівальники на стадіоні:

— Мо-лод-ці!!!

Зал мовчки розглядав їх.

— А як ви бігаєте по стелі? — запитав той самий голос.

Нараз спалахнуло синє світло, і люди в зоряних скафандрах злетіли над сценою. Вони пронеслися, розкинувши руки, над головами глядачів, плавно облетіли люстру й приземлилися на те саме місце. Вони стояли, дивилися на дітей і загадково усміхалися.

Зал розбушувався. Діти затупотіли ногами, закричали:

— Як ви літаєте?

— Чого ви тут?

— Чому не відповідаєте?

— Ми хочемо знати!!!

Один із синьолицих розвів руками:

— Ми не знаємо, як ми літаємо…

— Гей, ви! — почулося з залу. — Ідіть собі! Не хочемо гратися, поки не дізнаємось!..

І синьолиці щезли. Всі разом. Щойно стояли тут, і вже їх немає. Порожня сцена.

Тр-р-р-р… — задзеленчав шкільний дзвінок. На сцену вийшов директор.

— Це ваша школа, діти. У ній ви почнете свій перший урок, — мовив директор. — Потім, коли ви закінчите школу, ви вчитиметесь далі. Немає такого сміливця, котрий може похватилися: “Я все знаю”. Якщо хтось отак і скаже, він скаже неправду, тому що — ви бачили — світ не має кінця. Давно-давно, коли починався цей нескінченно Великий День Людства, найрозумніший мудрець умів лічити тільки до двох, а далі він казав: “Багато”. Сьогодні полічено мільйони зірок у космосі, а урок триває й далі. Ви, саме ви відкриєте нові зірки й не тільки порахуєте їх, але й побачите на власні очі… Все своє життя ви довідуватиметесь про щось нове. Людство ніколи не стомлюватиметься вчитись, бо воно — живе… А зараз подивіться спектакль, що його приготували для вас старшокласники…

Але обіцяний спектакль так і не розпочався.

Тільки-но артисти вийшли з-за лаштунків, як одразу ж подалися назад: по сцені метушився блакитнолиций хлопчик. Костюм у нього був обквацяний, волосся розкуйовджене. Хлопчик дивився на стелю, махав руками:

— Сюди, сюди!.. Обережніше, будь ласка.

А по стелі тупає та сама команда і несе скляний ящик чи шафу. Так і дивись упустять синьолиці свою крихку ношу — адже вони йдуть униз головою, — розіб’ються, засиплють підлогу склом; он чути, як вони пихкотять. Зал принишк, зашепотів: “Обережніше… Треба допомогти…” А як допоможеш, коли вони на стелі!..

Ось вони спустилися по стіні, лишаючи сліди, і діти з перших рядів вискочили на сцену, підхопили крихкий вантаж, опустили на підлогу. Ящик був важкенький, дошки так і затріщали під ким.

— Спасибі, друзі, — сумно сказав блакитнолиций хлопчик. — Це була наша остання гра.

Максим не втримався, крикнув:

— Гум-гам!..

І діти підхопили:

— Дивіться, Гум-гам! Наш Гум-гам…

Гум-гам кивнув приятелям і звернувся до директора:

— Пробачте, будь ласка, мого брата Кри-кри і моїх товаришів. Ми усе на світі переплутали і мало не зірвали вам свято. У нас велика біда: зламався Автук.

— Автук, — пролунало в залі. — Оце так слово! Автук!..

— Так, так, — сказав директор, пригадуючи класи, усипані сріблястою фольгою з загадковими словами: “Я ВСЕ ЗНАЮ”. — Так, так, — повторив директор, — виходить, ти і є Гум-гам?

Гум-гам кивнув, а директор усміхнувся про себе: “А я ж бо думав, що ти — жартівлива вигадка… Ось він стоїть переді мною… Гум-гам! Хлопчик із космосу…”

— Що в тебе скоїлося? — запитав директор. — Поясни мені, будь ласка, що таке Автук?

— Ось він. — Гум-гам показав на машину. — Ми принесли його. Автук робив геть усе на світі. А тепер, — Гум-гам зітхнув, — у домі безладдя, ми голодні й не можемо гратися. Ніхто з нас не може полагодити Автука.

Хлопчик розгублено кліпав очима, губи в нього тремтіли.

Максим наблизився до друга:

— Не хвилюйся, Гум-гаме. Твій Автук полагодять.

Директор школи і вчитель фізики оглядали дивовижну машину.