Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

Марія Федорівна підтримала гостя:

— Правду кажете, Симоне Максимовичу, кращої горілки, як у вашому шинку, в селі не було. А сад який був на вашому хуторі! Справжній рай. Як зараз пам'ятаю яблуню, а на ній червоні, як блюдця, яблука! Я часто бувала на вашому хуторі. Приятелювали ми з вашою ненькою Параскою Гнатівною. — І тут же немов спохватилася: — Я й забула… Веліла мені Параска Гнатівна вам плахту передати. Принесла й каже: «Не діждуся я свого Симона, то ти, Маріє, як з'явиться — віддай йому плахту. Хай на пам'ять про мене буде».

Вона хутенько пішла в комору і внесла, тримаючи на руці, барвисту плахту.

Маковій узяв її, розгорнув, подивився і сказав здавленим від хвилювання голосом:

— Вона. Материна. На празник одягала її в церкву, і ми разом йшли через усе село… Обіцяв я неньці купити, як виросту, ще кращу плахту — і не купив! Як та приблуда блукаю по чужих світах.

Маковій уткнувся лицем у плахту, постояв хвилю непорушно, потім притис її до грудей.

— Спасибі, Маріє, що уволила волю моєї матері. Велику радість подарувала ти мені сьогодні! Усе пригадалось, усе, як живе, постало перед очима! — Маковій поклав плахту на лаву, витер хусточкою сльози й заговорив гнівно: — Пропав наш хутір! Каменя на камені не лишилося… Усе звели. Ставок і той спустили. Пустка. Пішов недавно на наше подворище — нема нічого!

— Закушуйте, Симоне Максимовичу, — припрошувала Марія Федорівна, — випийте ще чарку калганівки, від неї, кажуть, на серці легшає.

Після другої чарки Маковій розм'як, розстебнув комір мундира.

— Не полегшає на моїй душі, Маріє, й до кінця віку. Запеклася там кров, закам'яніла і страшним вогнем палить душу. Тепер одна втіха — поквитатися з голотою. Пригадати їй і ставок, і млинок, і вишневий садок! Нарешті дочекалися й ми свого святонька. Повернули мені німці хутір. Думаю ставок відновити. Ох і ставок у нас був. Карасі водилися, як золото. Приїду, було, додому, візьму підсаку — і маю відро риби. Люблю я карасі в сметані. Нема для мене кращого наїдку.

— Є й карасі в сметані, — підхопилася з-за столу Марія Федорівна, — вранці Юрко наловив.

Маковій випив ще чарку горілки, закусив смаженими карасями.

— Прийшов я, Маріє, до тебе з великим проханням: треба вишити дві сорочки і три блузи для високого начальства. Шовк я привезу, заполоч теж знайдеться.

— Вишиємо, Симоне Максимовичу, — пообіцяла Марія Федорівна, — тижнів за два будуть готові.

— Спасибі! — повернув голову, зазирнув у кімнату. — Де ж це ваші квартиранти, родина мого сотника Никифора Павлюка? Чого їх до столу не запрошуєш?

— Нездужає наша квартирантка, — забідкалася Марія Федорівна, — серце не дає спокою. Пішла до діда Захарка взяти зілля і затрималася в старого.

— Живий ще дід? — поцікавився Маковій. — Топче ще ряст? Мене мати до нього малим водила — вилікував. — Немов ненароком, він поглянув на годинник, забідкався: — О, мені вже й додому час! Хоча, де тепер моя домівка? Дружина з дітьми в Берліні, а я повернувся на батькове обійстя, а там ні кола ні двора… Давай, Маріє, заспіваємо оту, що Соломія любила…

Маковій розправив плечі, підняв голову, заспівав сильним і дзвінким голосом:

Тече річка невеличка,

3 вишневого саду…

Мати поглянула на Юрка, що, мовляв, робити, хочеш не хочеш, а мусиш співати, і теж підхопила пісню.

— Ніби про мене ця пісня, — сумно озвався Маковій, доспівавши. — Не пішла за мене Соломія! І зараз забути її не можу. На все життя покохав, а вона подалася з матросом, з моїм лютим ворогом. Помстилися друзяки Парфену, відміряли повною міркою. — Маковій підвівся з-за столу, взяв плахту. — Спасибі, Маріє, тепер я твій боржник. Піду. Шовк завтра занесе Скрипаль. А ти вже постарайся, щоб вишиванки були вищої кляси. Кланяйтеся пані сотниковій!

Коли Маковій пішов, Юрко запитав матір:

— Ти й справді берегла плахту?

— Та ні, — посміхнулася Марія Федорівна, — продавали куркульські пожитки, то я й купила, гарні на плахті були узори, перемалювала їх в альбом, а тепер віддала. Треба ж було його якось задобрити, щоб не накоїв лиха. За наших біженців боюся, і за тебе страшно. Учора сестра Івана Скрипаля похвалилася по секрету, ніби Маєра посилають на фронт, а Маковій буде начальником районної поліції.

— Хто такі Соломія та Парфен? — поцікавився Юрко. Марія Федорівна пояснила:

— Соломія моя колишня подруга, сільська вчителька, не давав їй Маковій проходу — хотів з нею одружитися. Парфен, матрос, командир червоних партизан, побратим лейтенанта Вершини. Звели перед війною наклеп на Парфена, довелося йому добре горя хильнути. Ти краще розпитай про це Вершину. Він знає. Захищав свого товариша і не зміг захистити. Ще й його звинуватили. Ніби він прикриває ворога, намагається врятувати від заслуженої кари.

— Розпитаю, — відповів Юрко і попередив матір: — Невдовзі мені треба буде відлучитися з дому днів на два, а то й на три. Рибу Вовка ловитиме, я з ним домовлюся. А як запитає староста, скажеш — поїхав на острови накосити сіна корові.

— Ти ж дивися, — застерегла Юру мати, — будь обережний. Я краще скажу, що послала тебе в Калюжниці до Кузьменка попросити зілля від серця. Так буде певніше.

Нарешті настала субота, якої Юрко з нетерпінням чекав і водночас потерпав від її наближення. Уранці одягнув свій святковий костюм, почистив черевики, старанно розчесав волосся.

— Ти куди? — запитала Леся.

— До старости. Проведи мене трохи. Берегом Прип'яті вони пішли до переправи.

— Чого ти такий схвильований? — В голосі Лесі прозвучала тривога. — Щось трапилось?

Юрко зупинився, пильно поглянув на дівчину, ніби намагався запам'ятати на все життя. Потім сказав:

— Ти зараз повертайся додому і всі йдіть до діда Захарка, чекайте мене. Як не прийду — вас виведуть до партизан.

— Тобі загрожує небезпека? — стрепенулася дівчина.