Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

- Ов-ва!!. - гукнув секретар услiд йому. - Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опiкся! - докiнчив вiн, iдучи за Чiпкою.

Судовики спершу витрiщились на секретаря; потiм провели очi на Чiпку.

Чiпка гордо й швидко йшов через хату. Вiн бачив, як усмiхались судовики, переглядаючись мiж собою й по­ка­зуючи очима на секретаря.

- Сутяжище! - бовкнув Чiпка вголос, вийшовши на­двiр. Кров прилила йому в голову; серце затiпалось; на виду зблiд, а очi свiтили, як у вовка. Люди, глядя на його, роз­ступалися; давали йому дорогу... Вiн потяг напрямки до Пороха.

- А що? - зустрiв його Порох. Чiпка ще хижiше засвi­тив очима.

- Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три поги­белi скрутило...

- Як саме?

- Хоче п'ятдесят карбованцiв... За мою землю п'ят­десят карбованцiв!!. Хе-хе!!! I кари на вас немає.

- Отак воно завжди. Ти думаєщ, як воно робиться?.. - пi­догрiває Порох. - Не пiдмажеш - не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлi... Хоч би промочит­и...

- А горiлка є? - якось понуро спитав Чiпка.

- Кий бiс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! - I По­рох показав над вiкном порожню пляшку.

Чiпка мовчки витяг з кишенi карбованця, кинув на стiл, а сам заходив з кутка в куток по хатi - хмурий, як нiч, нiмий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця - та шморг з ха­ти! Незабаром вернувся з веселим поглядом i веселою усмiш­кою на виду, а в руках - з повною пляшкою, соло­ною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...

- Не журись! - сказав вiн Чiпцi. - Повна пляшка... Вип'ємо! - пiдсолодивши голос i на Чiпку глядячи, каже вiн. - Добре, що чортяка винiс кудись Гальку... Вип'ємо! га?..

Чiпка мовчав.

- Будьте здоровi! - обернувся до його Порох i перехи­лив у рот чарку горiлки.

- На здоров'я...

- А нашим ворогам на пропасть! - додав Порох, підносяч­и Чiпцi повну чарку. Чiпка випив i собi.

- Що, посолодшало?

- Кий бiс!

- Випий ще - посолодшає... Пiдносить Чiпцi чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, - та Порох вилив со­бi ча­р­ку в рот.

- А що, правда, гiрко?! - сказав вiн, жартуючи. - Ну, на, на - пiдсолоди...

Чiпка випив i другу чарку... Посоловiло в вiччю; вдарил­о в голову... Вiн заходив по хатi; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талави­ркою, пiдогрiвав словами...

Випили ще, ще... Очi в Чiпки налилися кров'ю, в чоловiчк­ах засвiтили огнi... Коло серця - немає нi мiри, нi ваги то­му, що там дiється!.. Горiлка змiшалася з страш­ною злi­стю - i запалила серце... Аж знемiгся Чiпка. Сiв на тринi­жку ко­ло столу, схилив на руку голову - заснув...

Порох ще довго солонцював талавиркою, об­смок­ту­вав кожну кiсточку, кожен шматочок; та випивав по повнiй... аж поки не стало нi риби, нi паляницi, а горiпка - тiльки на денцi... Тодi вiн устав, заховав у грубу пляшку, на прощан­ня, нахильцi випивши й останню горiлку - i став ходити по хатi... Довго вiн ходив коло Чiпки, прихи­лявся, прислуха­вся, торкав його, будив... Чiпка спить. Тодi Порох тихенько просунув руку до Чiпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грiшми i, радiючи, мерщiй ви­бiг навспинячках з хати...

Чiпка проспав до обiдньої пори. Прокинувся, підві­вся... У головi - дурман, у грудях - згага... Давай вiн прига­ду­ва­ти... Перше всього спала йому на думку зiгнута в три погибелi постать Чижика - гнучка, холодна, як гадюка... Чiп­ка махнув рукою, найшов шапку, надiв на голову i ви­йшов з хати. Надворi ходив з люлькою в зубах п'я­ненький Порох i всмiхався.

- Прощайте!

- Куди?

- Додому.

- Щасливо...

Понiс Чiпка у Пiски задурманену голову, ще дужче по­мучене серце... Тепер уже не жеврiла в душi надiя, не пi­днi­мала вгору його духу, не гнала вперед, як у гброд. Одна не­правда та втрата - втрата всього най-милiшого, найлю­бi­шого - пекла його серце... Вiн iшов, ледве здi­ймаючи но­ги...

Надвечiр доволiкся до москалевого хутора, до своєї землi... Його обдало холодом, потiм обсипало жаром... Порi­внявшись з хутором, вiн спинився... "Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, i вона зна... Карай же вас смерть нагла, проклятi..." Вiн придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навiть не глянув на неї... Далi та далi... Уже сонце зовсiм сiло... Уже смеркло, як дiйшов вiн до Пiсок... З неба блищали яснi зорi; по селу то там, то там свiтилося в невеличкi вiконця свiтло; а в Гальчинiм шинку топилось у печi, - здавалось, горiла хата зсереди­ни... Ось i його двiр. Кругом тихо; у хатi темно, не свiти­ться...

"Мабуть, мати спить, - подумав вiн. - Нехай же спить!.."

I повернув до шинку.

- Сип горiлки. Галько! - гукнув на жидiвку.

- Сцо це воно буде?! - усмiхнулась жидiвка, на Чiпку гля­дя.

Вiн прямо пробрався за стiл, на покуття...

- Не питай... давай швидше!

- Не крици, не злякалася... Дивись... скiльки з хоц?

- Та сип, що хоч, гаспидське кодло!

- Цi ти не здурiв, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гро­сi!

Чiпка полапав у кишенi: нi кисета, нi грошей... Вiн ски­нув свиту:

- На! та давай швидше! - i швиргонув через стiл свиту.

- Сцо менi з твоєї свитки?.. Вона менi непотрiбна... Один з чоловiкiв, що сидiли в шинку та мовчки дивили­ся, що це робиться з Чiпкою, пiдвiвся з лави, пiдняв з до­лу свиту, стряхнув, повернув у руках на всi боки.

- Сип, Галько! - каже. - Я за свиту карбованця ложу...

- Сцо ти карбованця? - закричала жидiвка, вириваючи з рук свиту... - Цого ти мiсаєся не в своє дiло! Вона твоя?.. Вiн заставля...

- Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип...

- Сип... сип, - запорощала жидiвка. - Скiлько з сипати?

- Та давай, щоб тобi дихати не дало, проклята душа... Сип! - гуконув Чiпка на всю хату й ударив кулаком по сто­лу - аж вiкна здвигнули.

- Ну, цетвертину всиплю...

Жидiвка мотнулась з свитою в другу кiмнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горi­лки поставила її перед Чiпкою, та й знову пiшла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чiпка одну чарку, випив другу, випив i третю. Дзенькнуло в головi, посоловiло у вiччю. Люди мовчки ди­вились, одначе