Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

– Багато кукурудзи посадив?

– Ні, але прополов багато бур’янів.

– Тоді я тобі пробачаю.

Вона звелася на рівні, спустилася зі сходів і взяла його під руку. А тоді обернулася й помахала своїй матері.

– Куди б нам піти? – сказала вона.

– Я думав, може, в «Рітц», – відповів Ієн.

– Ох, я вже втомилася від «Рітца». Може, в якесь інше місце?

– Гм, дай подумати. Є один заклад, називається «Гарперз», кажуть, він тепер дуже модний.

– О так! Ходімо туди!

Відколи вони знову зійшлися, вона була така щаслива. Її було так легко потішити.

– Ще один іспит, – сказала вона, беручи його за руку й високо її піднімаючи. – Лише один. А тоді школа закінчиться назавжди і почнеться справжнє життя! Ти можеш у це повірити? Я – заледве!

– Я знаю, – відповів Ієн.

Усі іспити закінчувалися в понеділок – з географії, яку складала Кеті, зранку, й хімії, яку складав він, після обіду. І все. Менш ніж за два дні все скінчиться. Увечері весь клас збирався піти на Лоу-даун-пойнт, улаштувати усім святам свято.

– Хіба ти не радий? – з притиском запитала Кеті. – От я так чекаю наступного року, що заледве можу спати.

– Ага, – сказав Ієн. – Я теж.

Кеті закопилила губи.

– А по голосу не скажеш.

– Проте це так.

Вона така сповнена ентузіазму, в цьому вся проблема. Її ентузіазм його втомлював.

Коли вони прийшли, Рон Аткінсон та Фатц Фітцпатрік уже були в «Гарперзі», розмістилися у кабінці біля дверей. Фатц поклав ноги на протилежну лавку. Він намагався натягнути шкарпетку поверх бинтів, але вони були надто товсті, тож шкарпетка просто зіжмакалася навколо його пальців, наче маленький довгий ковпак.

– Подивіться, хто прийшов! – сказав Рон. – І подивіться, хто з ним! Це ж треба!

– Гей, радий тебе бачити, Крістоферсоне, – кинув Фатц. – Маю до тебе питання. Коли я захочу покупатися у ванні чи в душі, бинт зняти чи залишити як є?

– Як захочеш, Фатце, – відповів Ієн. – Мені абсолютно все одно. – Він спрямував Кеті в бік кабінки в дальньому кінці кімнати.

– Але ж я маю знати! – крикнув Фатц йому вслід.

– Просто не мочи! – крикнув Ієн у відповідь.

– Напевно, твій батько дуже від цього втомлюється, – мовила Кеті ледь чутно, сідаючи на своє місце. – Хай куди він іде, люди ставлять йому питання про своє здоров’я. Хотілося б мені, щоб нам було ще куди піти. Кудись подалі від чужих очей.

До їхнього столика підійшла Сюзан Янковіц – вона працювала в «Гарперзі» по суботах. Після іспиту з математики вона заливалася слізьми, але тепер наче заспокоїлася.

– Що їстимете, дітки? – запитала вона, занісши олівця над блокнотом. Вона була вбрана в білу блузку, що потребувала більше ґудзиків.

– Ти замовляєш чи ні? – сказала Кеті, піднявши на нього брови. Він ігнорував свій обов’язок.

– Ой. Так. Два чізбургери з усім, крім цибулі (Кеті вважала, що подих після цибулі огидний), один мілкшейк, – він глянув на неї. – Полуничний чи шоколадний?

– Шоколадний.

– Й одну колу. І подвійну порцію картоплі фрі.

Сюзан кивнула, швидко шкрябаючи в блокноті. Коли вона пішла, Кеті роззирнулася навкруги, наче ніколи раніше тут не бувала. Обличчя в неї було печальне.

– Ми сумуватимемо за цим, знаєш, – сказала вона.

– За чим саме?

– За всім цим.

Вона вказала кудись на темні дерев’яні кабінки з їхніми заплямованими, оббитими червоним сидіннями, червоними пластиковими столиками, стінами, завішаними знімками зі щасливими рибалками, що тримають великі рибини. Паперові підкладки під тарілки з пійманими на вудку рибками по краях. Над дверима в туалет висів маскінонг завдовжки три фути, чимось напханий і прибитий до стіни.

– Коли станемо старшими, ми згадаємо це місце й зрозуміємо, що воно було гарне.

– «Гарперз»?

– Навіть «Гарперз», – чесно сказала Кеті. – Ми згадуватимемо минуле й зрозуміємо, що наше дитинство було прекрасне, і все в ньому було прекрасне, аж до… – вона роззирнулася, – аж до дірок у цих сидіннях. Ми збагнемо, як нам пощастило вирости в Струані, кращого міста для цього було не знайти. Ми усвідомимо, що хай куди поїдемо, хай де житимемо до кінця життя, там не буде так ідеально, як тут.

Ієна почало злегка гризти роздратування, десь по центру грудей.

– То, може, краще нам і не їхати, – сказав він, скрививши губи в посмішці. Він нагадав собі про її вроду й загальну поступливість. Не допомогло. Щиро кажучи, її сентиментальність останнім часом по-справжньому почала діяти йому на нерви. Цієї сентиментальності було забагато, й вона здавалася йому фальшивою. А те, що вона очікувала від нього почуватися так само, дратувало його ще більше, підштовхувало притримуватися протилежної сторони – відкидати ті почуття, що він дійсно мав.

– Але ж ми мусимо поїхати. – Кеті напосідливо нахилилася в його бік.

– Нічого ми не мусимо. Більшість дітей, з якими ми пішли в школу, нікуди не їдуть.

– Так, але такі люди, як ми, мають поїхати. Ти ж знаєш.

Сюзан поставила тарілки з їхніми чізбургерами та напої, й Кеті їй усміхнулася.

Ієн відкусив свого чізбургера. Той був дуже смачний. Він пам’ятатиме «Гарперз» не за його красу, він пам’ятатиме «Гарперз» за його чізбургери.

– Порівняно з іншими, – казала Кеті, – в тебе стільки потенціалу, Ієне. Тут ти не зможеш його реалізувати. Тобі треба розправити крила. Нам обом треба.

Йому хотілося, щоб вона перестала говорити. Якби вона просто заткнула рота, все було б добре.

– І хіба не вважаєш, що це так чудово, що ми знайшли одне одного? – вела вона далі. – Подумати тільки, який у нас був шанс? У такому маленькому містечку. Нам так пощастило!

– Гм… – мовив Ієн, жуючи чізбургер, Кеті ж до свого досі й не торкнулася, – знайти одне одного? – Ясно, що шанси загубитися в такому містечку дуже маленькі.

– Шанс знайти ту людину, з якою хочеш провести все життя! У такому крихітному містечку! Шанс на те, що серед усіх людей на світі, й серед усіх місць на світі ця одна людина житиме в одному з тобою місті! – Вона зітхнула. – Знаєш, що сказала моя мама? Вона сказала, що ніколи не бачила мене такою щасливою, як відтоді, коли ми знову стали зустрічатися. Хіба це не чудесно?

Ієн кивнув. Він набрав жменю картоплі й запхнув до рота. З протилежного боку столу Кеті нахилилася до нього. Якось раптом вона дуже посерйознішала.

– Я мала розмову з ними вчора ввечері – зі своїми батьками. Вони сказали, що, на їхню думку, настав час мені вирішити, куди я поїду наступного року. В яку школу медсестер. Вони